Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Отже, між першим і другим етапом українського державотворення фактично не було різкої хронологічної межі. У 1648 р. розпочалося безпосереднє будівництво нової української держави, яка отримала назву Військо Запорозьке. Після кількох років кровопролитної і ви­снажливої боротьби з Польщею в 1654 році Україна прийняла протекторат московського царя, залишившись окремим державним організмом, зберігши свій соціально-політичний і, що дуже важливо, церковний устрій, власну адміністрацію, армію, фінанси, дипломатію, голову держави — гетьмана, права та привілеї окремих станів. Україна вступила в договірні відносини з Москвою як вільна й незалежна сторона і не створила з нею жодної спільної державної інституції.

Від початків становлення козацької державності Б. Хмельницький усвідомлював, що традиційне виборне козацьке Гетьманство не зможе забезпечити здобуття престижу козацької держави, зміцнення авторитету її інститутів в очах усього суспільства на довшу історичну перспективу. Авторитет гетьманської влади може бути безповоротно втрачений з переходом булави до рук менш обдарованої і популярної постаті.

Виборний козацький гетьман був неспроможний також забезпечити консолідацію всіх станів суспільства, оскільки виборчий процес охоплював лише частину українського суспільства і завжди міг призвести до непередбачених наслідків. Тому з розгортанням боротьби за визволення постають виразні ознаки намірів Б. Хмельницького змінити характер гетьманської влади.

Б. Хмельницький мав намір усунути дві риси українського Гетьманства — його виборність і залежність від чужих держав. Під кінець свого життя він прагнув надати гетьманській владі нового змісту, перетворити її в інститут спадкової влади і, установивши союз зі Швецією, вийти з-під залежності від російського царя.

Ці конструктивні аспекти діяльності українського гетьмана як голови держави всебічно дослідив лідер українського консерватизму новітньої доби В’ячеслав Липинський. Він зумів роздивитися ті особ­ливості діяльності Б. Хмельницького, що їх ігнорувала народницька історіографія і згодом свідомо заперечував глава народницької школи істориків М. Грушевський. Для останнього «Хмельниччина не становить чогось одноцільного, пройнятого одною думкою і одним планом»10. М. Грушевський відмовляє Б. Хмельницькому в наявності рис конструктивного політика-державотворця: «як провідник, двигач і насильник мас, — писав Грушевський, — він показав себе дуже яскраво, а політиком був не великим, і поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро»11.

Інакше бачення Хмельниччини маємо у В. Липинського. Починаючи саме від Б. Хмельницького, Гетьманство, на його думку, намагалося бути «формою державного незалежного існування Української нації»12. У 1920 р., у розпал пошуків персоніфікації гетьманського монархічного руху, у Відні вийшла друком історична монографія В. Липинського «Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті». Окрім суто наукових завдань, ця праця мала дати історичне обґрунтування політичних планів відновлення гетьманства, пов’язаних із родом Скоропадських. Вона стала складником широкомасштабної ідеологічної кампанії, розпочатої В. Липинським після визвольних змагань 1917—1921 рр. і спрямованої на утвердження авторитету П. Скоропадського як гетьмана — майбутнього дідичного монарха, що вже очолював незалежну українську державу в 1918 р. Наслідком цих зусиль було проголошення гетьмана П. Скоропадського Радою присяжних УСХД у 1925 р. головою спадкового монаршого роду.

У центрі уваги праці «Україна на переломі» — діяльність Б. Хмельницького в останні роки його гетьманування, коли козацька держава переживала пік свого піднесення. Причому основним завданням автора було з’ясувати, у «який спосіб зумів він, досі один-єдиний, запрягти всю велику, перед тим роз’єднану, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної, до побудови власної держави?»13.

Серед низки проблем, породжених національно-визвольною боротьбою в 1648—1657 рр., В. Липинський вважав центральним питання про стабільність гетьманської влади та її трансформацію з виборної у спадкове чи династичне Гетьманство. В. Липинський розглядав династичний принцип гетьманської влади як одну з головних підвалин новітнього гетьманського руху, що спонукало його новими очима подивитися на гетьманування Б. Хмельницького. У своїй праці він навів чимало переконливих фактів, які свідчать про прагнення вождя козацької революції радикально змінити зміст і характер Гетьманства, трансформувати його в інститут спадкової влади.