Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Намагаючись протидіяти агітації з польської сторони, Хмельницький «во все полки и городы» надіслав старшині й місцевій адміністрації директиву, « чтоб с нашей сторони люде не передавалися, обнадеживаючи тем, что нам вдвоє болши его царское величество надал вольности, нежели король». Зауважимо, що дії гетьмана були відверто популістськими, адже цар на той час цих самих « вольностей» поки не закріпив... Отож, за таких складних обставин Хмельницький у березні 1654 р. всіляко квапив уряд Олексія Михайловича якомога швидше підтвердити права та вольності Війська Запорозького, аби мати врешті змогу оголосити мешканцям України та « всьому світу християнському» про високу царську милість. В іншому ж разі, стверджував Богдан, «аще бо их твоє царское величество не обвеселит и не пожалают тем всем, учнут что дурного мислити».

Особливе місце в дипломатичних планах Посольського приказу Московської держави посідало Кримське ханство, керівництво якого пов'язувало з козацьким гетьманом давня дружба й військова співпраця. Утім, усі добре розуміли, що Переяславські домовленості Хмельницького цю дружбу можуть всерйоз підважити. Отож, кримський напрямок став у цей час для української дипломатії пріоритетом.

Для українського керівництва йшлося якщо не про збереження братерських відносин з Кримським Юртом, то принаймні про утримання Орди від переходу у ворожий табір. Й аби не спровокувати загострення відносин із Кримом, український гетьман чимало зусиль докладає до того, щоб в оточенні хана не склалося уявлення про Переяславські домовленості Війська Запорозького з представниками царя як про вияв антикримських настроїв. А ще Хмельницький просив уряд Олексія Михайловича заборонити донським козакам чинити виправи на Чорне море, аби не дратувати тим самим Іслама III Ґерая.

Але, варто визнати, для того аби заспокоїти Крим, зроблених Чигирином кроків було явно замало, і навіть після цього на переговорах з ханським урядом польська сторона, порівняно з керівництвом Війська Запорозького, була в значно ліпшому становищі. Адже об'єктивно складалася ситуація, за якої саме Москва й була тим чинником, що найкраще міг поєднати Варшаву та Бахчисарай. Для польського керівництва війна з Олексієм Михайловичем ставала неминучою, а для ханського уряду похід на російські землі був надзвичайно важливим як з огляду на можливості поліпшити матеріальне становище татарських мурз, так і в контексті реалізації завдання щодо підняття політичного авторитету Ґераїв, вкотре помстившись за заволодіння Москвою Казанським й Астраханським ханствами.

Двадцять восьмого січня 1654 р. уряд Яна II Казимира відсилає Яна Шумовського в посольство до Трансільванії, зобов'язуючи його переконати Дьєрдя II Ракоці стати посередником у взаєминах Варшави зі Стамбулом у справі розриву союзу між Ісламом III Ґераєм та Богданом Хмельницьким. Кілька днів по тому — 31 січня — аналогічна інструкція пишеться у Варшаві й для посла, який мав відвідати й Молдавське князівство. Зокрема, він мав переконати господаря, «яким страшним є той союз козаків з татарами». Отож, заради спокою обох держав молдавський господар, на тверде переконання варшавських політиків, мусив докласти зусиль, аби « через слуг своїх і приятелів у Порті... » шукати можливості впливу на султанський уряд у цьому питанні.

Тим часом перша після Переяслава зустріч Богдана Хмельницького з кримським достойником Келембет-мурзою в Корсуні, де український гетьман повідомив, що він разом із Військом Запорозьким « учинились під государевою високою рукою навіки», як слушно завважує чимало дослідників, відбулася дуже спокійно. Татарські мурзи, які разом із Келембет-мурзою перебували в Корсуні, заявили, що « вони з ними будуть невідступні й на ляхів на весну з ними йти готові , і в дружбі з ними будуть на віки».

У збереженні дружніх українсько-кримських відносин, варто зазначити, надважливу роль відігравала позиція офіційного Стамбула. І це в Чигирині добре усвідомлювали. Отож, відразу після переяславських переговорів із російською стороною Богдан Хмельницький відіслав посольство в столицю над Босфором. В історичній літературі по-різному тлумачать кроки української дипломатії у відносинах із Портою — аж до твердження про наміри гетьмана прийняти після московської ще й турецьку протекцію. Та аналіз тогочасної дипломатичної діяльності Чигирина переконує в тому, що мета місії була значно скромніша: через Стамбул вплинути на офіційний Бахчисарай та втримати його від інтервенції в Україну на боці польського короля. Крім того, за підтримки Стамбула Хмельницький планував повернути й втрачені позиції в Придунайському регіоні. Згідно з інформацією австрійського та трансільванського резидентів, українські політики шукали шляхи для порозуміння з урядом Мехмеда IV у справі колишнього молдавського господаря Василя Лупу, який, прагнучи повернути владу, плів інтриги в Бахчисараї. Відсторонення ж тодішнього господаря Стефана Ґеорґіци суттєво послабило б впливи Речі Посполитої в Придунайському регіоні, натомість давши змогу українському правителеві відновити втрачений вплив.