Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Зрозуміло, що після такого представлення учасники ради одностайно почали вигукувати: «Волим под царя восточного, православного, крепкою рукою в нашей благочестивой вере умирати, нежели ненавистнику Христову, поганину достати!» По тому полковник переяславський Павло Тетеря, « ходячи в кругу, на все стороны спрашивал: „Вси ли тако соизволяете?“» І на це запитання старшини та учасники ради одностайно вигукували: «Вси единодушно». Завершення ж зібрання Богдан Хмельницький резюмував наступним чином: «Буди тако! Да Господь Бог наш укрепит под его царскою крепкою рукою!» На що, як записано в статейному списку боярина Бутурліна, «народ по нем, ecu единогласно, возопил: „Боже, утверди! Боже, укрепи! Чтоб есми во веки вси єдино били!“ »

У якій мірі можна довіряти такому пастельному викладу історії загальної Переяславської ради 1654 р. — питання дискусійне. Надто вже все було неприховано стилізовано під літописну традицію Древньої Русі... Але навіть з цього стилізованого опису, складеного за наказом царського боярина, проступають обриси явища, яке можна класифікувати як прояви зустрічі різних цивілізацій, різних світів і відповідно ментальний конфлікт цих світів.

Отож і не вписуються в ідеальну картину загальнонародного торжества 8 січня 1654 р. події, що стались у соборній церкві Переяслава, куди гетьман і посол прибули після того, як Бутурлін по завершенні Генеральної ради (варто зауважити — також на заїжджому дворі) передав Хмельницькому царську грамоту Олексія Михайловича. Адже коли українське та російське духівництво, що прибуло разом з Бутурліним в Україну, було готове розпочати урочисте богослужіння з нагоди приведення гетьмана Хмельницького та всього Війська Запорозького під зверхність царя, виявилося, що напередодні сторони... забули домовитися про саму процедуру скріплення угоди присягою.

Хмельницький і старшина, опираючись на знання практики укладення міждержавних угод і, можливо, навіть більше спираючись на практику приведення шляхти Речі Посполитої до послушенства королю, де монарх і піддані кожен зі свого боку давали обітницю не порушувати взятих зобов'язань, були переконані в тому, що слідом за виголошенням українською стороною тексту присяги або навіть перед цим аналогічну обітницю складе від імені Олексія Михайловича й російська сторона. Але в зовсім іншій політичній культурі був вихований царський боярин. Бутурлін заявив, що в Московській державі ніколи такого й не було, щоб цар присягав перед своїми підданими. Собор був не найліпшим місцем для проведення дискусій з цього приводу, і Хмельницький, залишивши там царську делегацію, разом із вищою старшиною пішов до будинку полковника Тетері, щоб скликати там уже третю за день козацьку раду, цього разу — старшинську.

Як занотував до свого офіційного звіту Бутурлін уже з цього приводу, гетьман і полковники про те, як чинити далі, радилися «многое время». Увесь цей час царське посольство нервово очікувало в соборі. Нарешті зі старшинської ради до собору прибули посланці гетьмана — полковники переяславський Павло Тетеря та миргородський Григорій Лесницький, котрі повторили вимогу щодо складення Бутурліним присяги за царя. Й оскільки посол заявив, що зробити цього не може, адже ніде такого немає, щоб монарх присягав своїм підданим, тут же в стінах собору таки виникла коротка політологічна дискусія. Тетеря й Лесницький, варто зауважити — шляхтичі за походженням, вказали на добре відому їм практику політичного життя Речі Посполитої, де королі, перш ніж піддані визнають їхню владу, клянуться зберігати в непорушності права своїх підданих. Однак, на думку царського посла, такий приклад не був переконливим, оскільки польські королі, по-перше, є «невірними», по-друге, «не самодержцями », а по-третє, «на чому присягнуть, все рівно того не дотримають».

Не певні, що висловлені аргументи вдовольнили українську сторону. Але, безумовно, переконали її в тому, що ситуація, яка наразі склалася, загрожувала вилитися в дипломатичний конфуз. Справа укладення союзу з царем, над реалізацією якої Хмельницький тривалий час працював, про яку вже було оголошено на раді як доконану справу, могла розладнатися остаточно. Зрозуміло, що такий розвиток подій не влаштовував ані Чигирин, ані Москву, адже на той час уряд Олексія Михайловича вже також встиг оголосити війну Польщі. Потрібно було негайно шукати вихід із скрутної ситуації. І його було знайдено в тому, що гетьман і старшина таки погодилися принести присягу цареві. А боярин Бутурлін, зі свого боку покликаючись на слово Олексія Михайловича, завірив їх у тому, що цар невідмінно підтвердить усі ті права і вольності, якими Військо Запорозьке володіло перед тим. Цими обіцянками й довелося задовольнятися Хмельницькому та його дорадникам. А скільки в них було щирої правди, а скільки лукавства — міг показати лише час.