Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Продемонстрований при відправці з Москви до України великого посольства поспіх, вочевидь, можна пояснити великим бажанням залагодити справу з українським гетьманом раніше, аніж дійде до офіційного оголошення війни Польщі. Проте далеко не завжди бажання співпадають з дійсним станом речей. Так і цього разу шлях з Москви до Переяслава виявився набагато тривалішим, аніж на це сподівалися думні чини і дяки Посольського приказу. Причому затримки були викликані як важко прохідною дорогою в складних погодних умовах кінця осені — початку зими, так і складнощами політичного характеру.

Доволі дивні й абсолютно не передбачувані затримки почалися ще на землях, підвладних московському цареві. І справа тут полягала не лише в традиційних і позачасових російських бідах — бездоріжжю та розхлябаності. Хоча й вони були присутні. Так, уже на кордоні з Україною Бутурліна наздогнала звістка про те, що царський прапор і текст промови, яку він мав виголосити перед гетьманом і старшиною, йому вже відправили. Однак... у дорозі через дощі й вологість вони зазнали непоправних пошкоджень — « А знамя, которое ныне к ним послано , немного попортилось , письмо поисщеплялось». Отож цар був вимушений віддати наказ про виготовлення нових клейнодів. У тому випадку, якби не вдалося отримати нових клейнодів до прибуття великих послів в Україну, їм наказувалось «государево дело делать во всем по ево, государеву, указу», а українському гетьману пояснити їхню відсутність і пообіцяти від імені царя «прислати новое знамя». Коли ж клейнод встигне наздогнати посольство ще в дорозі, то їм наказано «гетману дать новое знамя, а про старое знамя не обьявляти и привести ево назад к Москве».

Досить неприємна прикрість сталася й з булавою, відправленою Олексієм Михайловичем Богдану Хмельницькому. З неї, невідомо за яких обставин, зникло декілька коштовних камінців. Відновлювати клейнод послу довелось негайно, причому з власної кишені (щоправда, по поверненню до Москви Бутурліну було відшкодовано ці збитки).

Уже прибувши на самий кордон з Україною, до міста Путивль, 23 листопада 1653 р. Бутурлін вирядив «за рубеж до Києва и до Белые Церкви» поддячого Якова Портомоїна «да с ним 3-х человек путивльских казаков», наказавши йому вирушати в дорогу « наскоро, не мешкая нигде ни часу». Перед піддячим і його товаришами було поставлено завдання « едучи дорогою до Києва , в черкаских городех, и приехав и в Києву разведывать тайным обычаем накрепко: Богдан Хмельницкой ещо ли стоит в обозе или из обозу пошол, и где стоит». Крім того, лазутчики мали з'ясувати, чи табір Хмельницького вже залишив кримський хан, а якщо залишив і повернувся до Криму, то чи не залишилися при гетьману татари. Боярина також цікавили результати осінньої кампанії та місцеперебування польського короля Яна Казимира й литовського гетьмана князя Януша Радзивілла. Окремо акцентувалася увага на з'ясуванні політичних результатів протистояння 1653 р.: чи вчинив король з Хмельницьким і з ханом якусь угоду й чого можна «вперед меж ими чаять?.» Тобто російська сторона до останнього моменту перестраховувалась і намагалася напевне з'ясувати стан справ в Україні, аби не потрапити в дипломатичний конфуз.

Проте, аби продовжити шлях, Бутурліну не довелося очікувати на повернення Портомоїна: за кілька днів до Путивля з України прибув царський гінець, котрий супроводжував посольство стольника Родіона Стрешньова. Ось від нього боярин довідався й про стан справ в Україні, і про відсутність якихось небезпек і загроз для успішного продовження місії. Утім наказ про перетин українського кордону царський боярин так і не віддав, оскільки не отримав з Москви необхідних царських грамот й клейнодів для Хмельницького. Отож відправлений з-під Жванця назустріч Бутурліну полковник Іван Федоренко застав його 3 грудня ще по той бік кордону, у Путивлі, як, власне, і Яків Портомоїн, котрий 7 грудня повернувся із зібраною особисто в Україні інформацією.

У дорогу «велике посольство » вирушило лише 20 грудня. Двадцять другого грудня уповноважені царя «за рубеж пришли в черкасской городок в Карабутов». Наступного дня в Карабутові в церкві Миколи Чудотворця було влаштовано урочисте богослужіння. Як занотував до свого статейного списку Бутурлін, заледве вони наблизилися до наступного за Карабутовим українського міста Красного, як назустріч їм виїхав тамтешній городовий отаман Матвій Філонов «з знаменем, а с ним казаков человек со 100 и больши на конех ». А коли царські люди перетнули міську межу, тут їх зустріли «священницы в ризах со кресты , и с иконами , и со святой водой, и всем городом с великою радостию ». У соборній церкві, куди попрямувало посольство, « пели „достойно есть“, и ектенью говорили, и молили Бога о государском многолетнем здоровье».