Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Зрозуміло, що процедура скликання подібного роду зібрання вимагала набагато більше часу для його підготовки. Адже після виснажливої осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене гетьманом по домівках і перебувало за сотні верств від Переяслава. У місті та його околицях перебували лише місцеві козаки та запрошені Хмельницьким на раду вищі козацькі старшини. Отож, уже за визначенням скликана в Переяславі на другу половину 8 січня рада не могла бути Генеральною. Але питання постають не лише щодо рівня представництва майбутньої ради, а й, власне, самої доцільності її скликання. Адже востаннє гетьман збирав Генеральну раду аж 1651 р.! Після цього, остаточно пересвідчившись у її громіздкості та неефективності при вирішенні важливих питань державного життя, Хмельницький радився лише з членами більш мобільної, керованої й ефективної старшинської ради.

Кому зі старшин прийшла в голову ідея скликання начебто Генеральної ради — невідомо. Можна лише висловити певні здогадки щодо мотивації цього вчинку. Вочевидь, у такий спосіб гетьманський уряд, по-перше, прагнув відбити бажання поляків продовжувати воювати з Військом Запорозьким, яке відтепер мало сильного союзника, а по-друге, продемонструвати всій Україні та її сусідам факт міжнародного визнання розриву козацтва з польським королем. Але поза тим о другій годині дня за наказом старшини почали бити в барабани, закликаючи козаків і переяславських міщан на раду.

Переяславська рада, ставши культовим сюжетом радянської історичної науки, настільки міцно увійшла в офіційну радянську ідеологію, стару шкільну освітню літературу, красне письменство, живопис, кінематограф і тому подібне, що, здається, не має й потреби про неї говорити — і так все зрозуміло. Але виявляється, що не все... Насамперед, оцінюючи історичну достовірність більш чи менш відомих картин, присвячених переяславським сюжетам 1654 р., варто пам'ятати відому настанову Козьми Пруткова стосовно того, чи можна довіряти напису, здається, на клітці слона, якщо там сидить якась інша істота... Так і тут, відомі монументальні образи загального торжества українського народу, звернутого до Хмельницького та Бутурліна, не відповідають дійсності вже хоч би тому, що на Генеральній раді — де власне вирішувалось питання об'єднання — царський боярин... присутнім не був! Увесь цей час, поки тривали старшинська, а згодом і Генеральна рада, царський боярин залишався на заїжджому дворі.

Так само не можна вірити й твердженню відомого козацького літописця Самійла Величка, що на раді гетьман зачитував статті договору з царем. Цей сюжет пізніше увійшов у праці не менш відомого історика Миколи Костомарова і витворив цілу історіографічну традицію. Насправді ж Богдан не міг цього зробити вже хоч би тому, що до цього часу не лише не було укладено українсько-російського договору, але й навіть не розпочато переговорів щодо його змісту — ось такою виявилася специфіка союзу 1654 р.

Єдине, що на раді справді відбулося, так це формальне проголошення доцільності укладення союзу саме з московським царем, а не якимись іншими володарями, які закликали Україну до себе. Згідно з інформацією статейного списку боярина Бутурліна про перебіг його дипломатичної місії в Україну (джерелом цієї інформації був спеціально виряджений на раду лазутчик з числа офіційної делегації царя в Україну), Богдан Хмельницький, ставши посеред козацького «круга під бунчуком, разом з суддями, осавулами, полковниками і писарем», звернувся до учасників ради з такою промовою. Барвисто змалювавши негаразди шестилітнього життя « без государя в нашей земле», сповненого « безпрестанных браней и кровопролитий з гонителями и врагами нашими, хотящими искоренити Церковь Божию, дабы имя руское не помянулось в земли нашей», гетьман, подібно до київського князя Володимира Великого, коли той 988 р. обирав для Русі релігійну віру (принаймні, як це було записано в офіційній літописній версії), запропонував товариству обрати собі государя з чотирьох можливих претендентів: турецького султана, кримського хана, польського короля й московського царя. Представляючи кожного з кандидатів, гетьман нібито охарактеризував перших двох як « бусурманів », під владою котрих «братия наша, православнии християне греки, беду терпят и в каком суть от безбожных утеснении »; про короля й говорити не потрібно було, оскільки козаки й так знають, що польські пани «лучше жида и пса, нежели християнина, брата нашего, почитали». Відтак всі компліменти випали на адресу царя: «А православный христианский великий государь царь восточный єсть с нами єдиного благочестия греческого закона, єдиного исповедания, єдино есми тело Церкви православием Великой Росии, главу имуще Иисуса Христа».