Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Отож загалом, як бачимо, Білоцерківський договір принципово відрізнявся від попередніх домовленостей Війська Запорозького з королем і Річчю Посполитою. Фактично він зводив українську автономію нанівець, ігнорував факт існування Української держави й таким чином повністю виштовхував проблему її політичного визнання керівництвом Речі Посполитої за межі власне політичного порозуміння. У Хмельницького не залишалося зовсім способів політичного впливу на Варшаву, і він силою обставин був змушений ще більш послідовно проводити політику, спрямовану на повний розрив з королем і Річчю Посполитою.

Трагічна розв'язка Берестецької битви та вкрай важкі умови Білоцерківського договору 1651 р. породили в козацькій Україні ситуацію, близьку до катастрофи. Польська шляхта, яка за аналогією з відомим класичним висловом з історії європейської, нічого не забула, але нічому не навчилася, намагалася негайно відновити свої володільницькі права у своїх українських маєтностях та реставрувати «на східних кресах » дореволюційні порядки. Натомість українське козацтво та поспільство за останніх три роки вже встигло добряче відвикнути від « послушенства » дідичам і коронним урядникам та відчуло принади життя за козацького урядування. А крім того, жертви та моральні втрати, понесені обома сторонами в цій надзвичайно кривавій війні, що точилася практично весь цей час, провокували відчуття помсти та жадобу реваншу як в одних, так і других. Отож, коронній шляхті й урядникам навіть після того, як гетьман і козацька старшина поставила свої підписи під Білоцерківською, по суті, почесною капітуляцією, годі було сподіватися на заспокоєння козацької сіроми України, а українським обивателям не варто було очікувати теплоти та привітності в процесі реставрації дореволюційних порядків новими-старими владцями. Навпаки, ситуація складалася таким чином, що цей процес неминуче мав бути надзвичайно болісним і драматичним, а його фінал важко було навіть й уявити.

Епіцентр напруги спершу сформувався на теренах Брацлавщини, де згідно з умовами Білоцерківського миру взагалі не було передбачено існування козацького устрою. Уже наприкінці вересня 1651 р. на Брацлавщини то тут, то там вибухають збройні сутички місцевих козаків і покозачених міщан і селян з підрозділами коронних військ та шляхетськими слугами, посланими дідичами для відновлення їхніх володільницьких прав в українських маєтностях. Коли ж великий коронний гетьман Потоцький, ігноруючи заклики Хмельницького «не надто надокучати простим людям», дати йому змогу « заспокоїти чернь», увів на Брацлавщину додаткові контингенти військ, місцеве населення почало масово покидати віками насиджені місця та шукати ліпшої долі деінде. Унаслідок цього цілі міста й села Східного Поділля за короткий час обезлюдніли майже повністю.

Вкрай неспокійно було також на Київщині й Чернігівщині, де коронна влада фіксувала напади на місцеву адміністрацію та уповноважених шляхти, що нерідко закінчувалися трагічними наслідками. У перших числах жовтня козаки Чернігівського полку зібралися під Любечем на раду, за результатами якої вислали полковника Степана Подобайла до Хмельницького з проханням дозволити їм не виконувати умови Білоцерківського договору й надалі проживати у своїх домівках.

У відповідь на демарші чернігівців київський воєвода Адам Кисіль вимагав від українського гетьмана стратити полковника Подобайла та негайно забезпечити умови для повернення в козацьку Україні шляхти, котра б допомогла вгамувати «дике звірство своїх підданих ».

Утім неповагу до духу й букви Білоцерківського договору демонстрували не лише «дикі піддані», а й їхні не менш «дикі» пани. Адже попри вписані в угоду застереження щодо негайного вступу шляхти й урядників у свої володільницькі та владні права в Україні, шляхтичі чи особисто, чи через своїх довірених осіб почали відразу ж повертатися на українські землі, перешкоджаючи переселенню реєстрових козаків на відведені угодою для себе терени, грабуючи козацьке майно та вимагаючи від місцевого люду негайної покори дідичам. Наскільки поширеною була така практика — видно вже хоч би з того, що головний командир коронних військ в Україні польний гетьман Мартин Калиновський був змушений навіть видати спеціальний універсал до шляхти Київського воєводства з наказом припинити чинити насильства козакам і тим самим провокувати спалахи збройного протистояння.