Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

На теренах Прилуцького полку (що формально, згідно з умовами Білоцерківської угоди, підлягав розформуванню) козаки не стерпіли жовнірських насильств, атакували й розбили одну з коронних хоругв. На Миргородщині антигетьманську фронду очолив місцевий полковник Матвій Гладкий. За інформацією сосницького старости, Гладкий проголосив себе гетьманом і закликав козаків, котрі не потрапили до нового реєстру, не впадати у відчай, а готуватися до нової війни «проти ляхов і Литви». Дії Матвія Гладкого активно підтримував « колишній прилуцький полковник » Семен Герасимович (« Семко Іченський»).

За таких умов десь у 20-х числах квітня Богдан скликає козацьку старшину на раду до Корсуня. На ній вірний гетьману полковник Филон Джеджалій накинувся зі звинуваченнями на полковника Гладкого, що той «й інші сотники його хочуть гетьмана звести зі світу і з поляками війну почати». Аналогічні звинувачення були висунуті й проти полковника Герасимова та цілого ряду сотників. Усім їм за присудом старшинського суду було винесено смертний вирок, який до виконання було приведено вже на початку травня 1652 р. Трохи раніше «на горло» скарали й паволоцького полковника Адама Хмелецького.

Годі говорити, що козацька Україна від таких дій Хмельницького оціпеніла. І коли Богдан викликав до Чигирина «на розмову » наказного полковника миргородського, той навідріз відмовився виконувати наказ свого регіментаря, прямо мотивуючи свою відмову боязню стати наступною жертвою гетьманського гніву: «Ти нас усіх по одному чоловіку всіх повбиваєш! Коли покличеш на раду всіх козаків, тоді й я разом з козаками приїду, а сам один не поїду!»

Проте в дійсності Хмельницький, приспавши своїми екзекуціями пильність коронної влади (один зі шляхтичів так образно охарактеризував поведінку Богдана навесні 1652 р.: « Хмельницький мовчить, як вовк у ямі лежить»), розпочав підготовку до збройного виступу проти умов білоцерківського приниження Війська Запорозького. Як привід до мобілізації було використано підготовку до походу — не то в межі Російської держави, не то супроти придунайських васалів турецького султана. Обидва напрямки цілком влаштовували офіційну Варшаву. Отож державні мужі Речі Посполитої, помітивши підозріле бродіння в козацькій Україні, на сполох забили не відразу. Коли ж загроза безпеці Речі Посполитої стала очевидною, часу виправляти допущені помилки залишилося небагато. Адже Хмельницький, зібравши під своєю булавою найбільш боєздатні полки, стрімко рушив з ними на Брацлавщину. Війна, на яку так нетерпляче чекало козацтво впродовж останніх півроку, стала реальністю.

Щойно перед тим сейм 1652 р. не зумів ратифікувати Білоцерківську угоду. Такий розвиток подій розв'язував Хмельницькому руки в справі її денонсації. Але Хмельницький вирішив діяти дуже тонко: не бажаючи власним виступом рвати мир з Річчю Посполитою, він обрав мішенню для козацької атаки Молдавське князівство. Формальним приводом для виступу могла бути відмова молдавського господаря Василя Лупу виконати обіцяне роком раніше та видати свою доньку Розанду за гетьманового сина Тимоша. Насправді ж, Лупу впродовж усіх цих останніх років війни Війська Запорозького з Річчю Посполитою за свої права й вольності виступав не лише союзником польського короля, а й своєрідним його агентом впливу на Близькому Сході, у владних ешелонах Оттоманської Порти. Крім того, дослідники наголошують на тому, що Лупу, по суті, шпигував за Хмельницьким, доповідаючи великому коронному гетьману Миколаю Потоцькому про усі більш-менш важливі дипломатичні кроки українського гетьмана в Стамбулі чи в Придуйському регіоні.

Похід Війська Запорозького в Молдавію таким чином міг принести Хмельницькому чималі дивіденди. Насамперед похід підбадьорив би козацтво та підняв би авторитет Богдана у війську. Крім того, український гетьман у такий спосіб міг би покарати Лупу за його віроломність і допомогу полякам. Насамкінець успішний результат походу посилював би позиції України в Придунав'ї. У разі ж виступу коронних військ на допомогу своєму союзнику провина за початок нової козацької війни лежала б не на козаках, а на коронному командуванні.

І дійсно, лавина тривожних чуток про військові приготування козаків, які навесні 1652 р. накрили Варшаву, провокують коронне командування на дії у відповідь. Гетьману Калиновському вдається переконати короля в тому, що гра Хмельницького може виявитися набагато складнішою, аніж він це вдає, і вістря майбутньої атаки можуть бути скеровані не проти Туреччини, а проти Корони Польської. Отож у другій половині травня польний гетьман з метою концентрації сил відкликає коронні війська з Лівобережжя, а сам тим часом закладає на Брацлавщині, якраз на шляху Чигирин — Умань — Могилів, укріплений табір, що мав стати місцем концентрації всіх наявних на той час у Речі Посполитій військ.