Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

А ось командування коронними військами, отримавши звістку про наближення супротивника, навпаки, віддало наказ про відведення армії під захист потужної Збаразької фортеці. Невдовзі до Збаража прибули й надвірні хоругви князів Вишневецького, Сенявського, інших магнатів і заможних шляхтичів. Після цього загальна чисельність коронних жовнірів склала понад п'ятнадцять тисяч чоловік. Але важливими були не лише кількісні показники війська. Рішучість і патологічна затятість князя Яреми в боротьбі з повстанцями зробила з нього в очах шляхти справжнього вождя. Отож, як зауважували сучасники, з його приходом до Збаража багато з тих його оборонців, що готувалися до втечі з замку, враз осміліли, набралися відваги й повірили у можливість протидії козакам і татарам.

Гетьман Хмельницький з військами прибув під Збараж уже на початку липня. Ще на шляху до Збаража 9 липня 1649 р. відбулося об'єднання української армії з Ордами хана Іслама III Ґерая (усього близько 40 тисяч вояків). Хмельницький мав у своєму розпорядженні приблизно 80—90 тисяч чоловік, з них більше половини, тисяч 50—60, було випробуваних у боях досвідчених вояків, а решта — учорашніх селян і міщан.

Зважаючи на свою чисельну перевагу, гетьман організовував численні штурми фортечних валів, деякі з них були досить близькими до успіху. За його наказом навпроти фортечного муру було насипано рівний з ним по висоті, а місцями й вищий земляний вал, звідки козацька артилерія могла обстрілювати весь табір противника. Генеральний штурм було розпочато 26 липня. У його ході козакам вдалося в ряді місць захопити ворожі позиції, та все ж втримати їх через відчайдушний опір польських жовнірів і шляхти не вдалося. Тим не менше, становище останніх стало по справжньому критичним, оскільки в ніч на 28 липня козаки насипали навколо польського табору ще декілька валів, а крім того, надійно перекрили будь-яке сполучення тих, хто залишався у фортеці, з навколишнім світом. Унаслідок чого в Збаражі виникли великі проблеми з продовольством, питною водою. Як зауважував з цього приводу автор літопису Межигірського монастиря, «ляхи і шапки свої їдали».

З початком же серпня становище обложенців загалом стало по-справжньому критичним. Від остаточного розгрому захисників Збаража порятувало лише те, що Ян II Казимир, отримавши інформацію про критичний стан захисників Збаразької фортеці, наказав максимально пришвидшити мобілізаційні заходи в державі й, особисто очоливши похід, повів коронну армію та посполите рушення (понад 20 тисяч жовнірів і шляхти та близько 15 тисяч обозних і військових слуг при 30 гарматах) їм на допомогу.

Коли про наближення короля стало відомо в козацько-татарському таборі, у ніч з 3 на 4 серпня відбулася воєнна рада гетьмана Хмельницького та хана Іслама Ґерая, за результатами якої близько 40 тисяч «лутчих» кінних козаків і 20 тисяч татар було знято з облоги Збаразької фортеці та спрямовано навперейми королю. Облогу мали продовжувати козацькі війська під командою військового обозного Івана Черняти.

У той час як на Волині війна набувала дедалі жорстокіших форм, поволі бойові дії розгортались і на пограниччі України та Великого князівства Литовського. Спочатку козацький полковник Ілляш Голота на чолі 7 тисяч повстанців атакував литовські війська під містечком Загалля. Скориставшись із фактору несподіванки, Голоті вдалося завдати супротивнику значних втрат. Однак драгуни й німецька піхота, які підоспіли на допомогу обложеним, вирівняли ситуацію та зуміли загнати козаків у дуже невигідні для них позиції на краю болота. У бою загинув полковник Голота. А його військо зазнало тяжкого погрому. А вже 18 липня литовська кіннота під командою князя Януша Радзивілла швидким маршем вирушила під Лоїв, де козаки чернігівського наказного полковника Степана Подобайла заклали на лівому березі Дніпра, у районі впадіння в нього річки Сож, укріплений табір. У такий спосіб козаки намагались перекрити литовським військам шлях на Київ, адже в районі Лоєва було облаштовано переправу через Дніпро.

Загалом у розпорядженні литовського гетьмана перебувало близько тисячі гусар, дві тисячі козаків (мається на увазі вид легкоозброєної кінноти, а не соціальна група), шістсот рейтарів, майже дві тисячі драгунів, півтори тисячі німецької піхоти та сімсот піхотинців польсько-угорських. Щоправда, частину військ, переважно піхоти, Радзивілл був змушений залишити в гарнізонах Слуцька й Несвіжу, а також у таборі під Річицею для несення караульної служби.