Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Аби задобрити Хмельницького, воєвода не став очікувати завершення переговорів, а вже на самому їхньому початку вручив гетьману надіслані королем булаву, всипану бірюзою, та червону корогву з білим орлом і написом латиною: «Ян Казимир Король Польський». Цікаво, що латинська абревіатура королівського імені «JCRP» трохи згодом читатиметься сучасниками як «Початок нещасть Королівства Польського». Утім, на момент переговорів у. Кисіля і його товаришів не повинно було бракувати оптимізму. Песимізм додався вже після перших раундів дипломатичних зустрічей. Власне, ще під час звернення Кисіля від імені Яна II Казимира до козаків із запевненням його батьківської милості полковник Филон Джеджалій брутально обірвав промовця тирадою: «Король як король, але ви — королев'ята, князі, капостите багато... І ти, Кисіль, кістка від кістки нашої, відколовся, зв'язуєшся з ляхами!» Далі люб'язностей ставало ще менше. Вже на початку офіційних пересправ гетьман зажадав видати йому Чаплинського, котрий завдав йому особистої образи, а також покарати князя Вишневецького за всі заподіяні ним кривди козакам. Інакше — погрожував гетьман — « всій польській землі, всім сенаторам, князям, королькам і шляхті загинути».

Проте найбільше розчарування на Кисіля чекало згодом, коли 23 лютого Хмельницький, замість того аби виторговувати в короля повернення козакам раніше здобутих привілеїв, твердо заявив про свої наміри взагалі « вибити з неволі лядської весь народ руський». На закиди Кисіля та його оточення щодо козацького свавілля Хмельницький відповів: « Шкода говорити много... Виб'ю з лядської неволі весь народ руський. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: „Сидіть і мовчіть, ляхи“. Не стане мені більше нога жодного князя й шляхотки в Україні».

Будучи досвідченим дипломатом, воєвода й сенатор Кисіль стримав свої емоції та спробував таки повернути переговори в те русло, яке було вигідне новообраному королю та Речі Посполитій. Зокрема, він спробував вирішити конкретну справу обмеження козацького реєстру дванадцятьма чи принаймні п'ятнадцятьма тисячами. На що козацький гетьман саркастично зауважив:« Нащо нам писати стільки й стільки? Не стане того, буде 100 тисяч: буде стільки , скільки я захочу! »

Не продемонстрував козацький вождь і поступливості в інших питаннях, що їх ставив брацлавський воєвода. На заклик сенатора змусити своїх старшин припинити криваві переслідування шляхти та урядників (передовсім ішлося про брацлавського полковника Данила Нечая) Хмельницький різко відповів: «Я не наказував невинних вбивати, але тих, хто до нас приставати не хоче або у віру нашу хреститися... Вільно мені там правити: я там пан; я воєвода київський. Дав мені це Бог через шаблю; і що більше , шкода говорити».

Найбільше, чого вдалось досягти воєводі Кисілеві на переговорах у Переяславі, так це продовжити термін перемир'я, проголошеного ще під Замостям. До часу його завершення козацькі полки мали й надалі залишатись не тільки в Наддніпрянщині, а й на Східній Волині й Поділлі. Натомість коронній шляхті рекомендувалось утриматись від повернення у свої українські маєтки.

Готуючись до війни за право розбудовувати свою козацьку Україну, узимку — навесні 1649 р. Хмельницький розгорнув масштабну дипломатичну підготовку майбутньої воєнної кампанії, намагаючись будь-що створити широку антипольську коаліцією держав. Із цією метою він ще на початку року вирядив до Москви в посольство полковника Силуяна Мужиловського, аби той переконав московське керівництво в доцільності виступити разом з Військом Запорозьким проти супротивника, який завдав Москві таких серйозних територіальних збитків у ході Смоленської війни. Досягти успіху на цьому напрямку Хмельницький сподівався за допомогою патріарха Паїсія та його зв'язків з вищими церковними колами Російської держави. Адже відомості про той неймовірний вплив, який мав тогочасний патріарх Никон на молодого царя Олексія Михайловича, ширилися світом, і в Україні про це також добре знали.

Але досягти бажаного для себе результату на московському напрямку гетьманові не вдалося. Як не переконував Паїсій московське керівництво у твердості намірів гетьмана Хмельницького вірно служити православному цареві, примножуючи тим самим славу православ'я, дипломати Олексія Михайловича були непохитними: між Російською державою та Річчю Посполитою панує «вічний мир» і православний государ порушити його не може.