Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

У другій петиції порушувалось питання збереження гетьманської влади за династією Розумовських. Пропонувалось на випадок смерті гетьмана вибрати на його місце одного з його синів «достойнішого». Однак ідея щодо запровадження в Україні спадкової гетьманської влади була ініційована доволі незграбно й спричинила спротив частини української шляхти.

Катерина II також видавала себе за щиру прибічницю ідеї освіченого правління. Однак в системі російського освіченого абсолютизму не існувало простору для розвитку освіченого гетьманату в Україні. Отож і відомості про політичні настрої української старшини та шляхти, що доходили з Глухова, вкрай стурбували петербурзьку владу. Катерина II — переконана прибічниця жорсткої централізації влади в імперії — негайно викликала Розумовського до Північної Пальміри для з'ясування обставин справи.

Незважаючи на те що український гетьман, залишаючись полковником Ізмайлівського полку, взяв активну участь у насильницькому поваленні Петра III та зведенні на трон Катерини II, наприкінці лютого 1764 р. Катерина змусила Розумовського підписати «добровільне» зречення гетьманства. А російській адміністрації в Україні імператриця віддала наказ: «Мала Росія , Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й неможна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як із чужими землями , це була б дурниця. Ці провінції треба зручними способами привести до того, аби вони обрусіли й перестали дивитись , як вовки з лісу». А ще імператриця наказувала: « Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла».

Саме під знаком реалізації «накреслень» імператриці й пройшли останні десятиліття XVIII ст. Однак, на щастя, перетворити українців з «вовків» на «ягнят» Петербургу так і не поталанило. І відбулося це значною мірою завдяки здобуткам політичного й культурного піднесення, що його пережила Україна в роки освіченого гетьманування Кирила Розумовського — графа, камергера, генерал-фельдмаршала, президента Петербурзької академії наук, але передусім щирого українського патріота.

Після відставки Розумовського, маніфестом від 10 листопада 1764 р. Катерина II офіційно ліквідувала гетьманський уряд в Україні, а управління нею передала новоствореному імперському органу — Малоросійській колегії. Колегія складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох українських старшин. Поруч з нею діяв Інститут малоросійського генерал-губернатора, котрий і був визначений «головним малоросійським командиром». За указом імператриці цю надзвичайно важливу посаду обійняв один з найбільш талановитих її адміністраторів — граф Петро Олександрович Румянцев (до слова, саме його батько — Олександр Румянцев, — як пам'ятаємо, допомагав Петру І «розчищати» в Україні поле для реформаторської діяльності Першої Малоросійської колегії 1724 р.). Імператорський наказ зобов'язував Румянцева « старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе як на народ цілком відмінний від москалів ».

В Україні Румянцев провів наступних 25 літ свого життя й загалом успішно виконав покладене на нього завдання. Перебираючи владу до своїх рук, граф намагався не стільки зруйнувати стару політико-адміністративну систему, скільки підпорядкувати її своїм владним інституціям. Першою була поглинута Генеральна військова канцелярія, на яку були зорієнтовані всі державні установи Гетьманату. Згодом було підпорядковано Генеральний військовий суд, який « головний малоросійський командир» реорганізовав в окремий департамент Малоросійської колегії. По тому в окремі департаменти колегії було перетворено й інші вищі органи гетьманського правління — Генеральну лічильну комісію, Канцелярію малоросійського скарбу та Канцелярію генеральної артилерії. Відтепер усі вони перебували під контролем прокурора Малоросійської колегії й були змушені щомісяця звітувати перед ним про стан справ у відомстві та засвоювати характерні для російського діловодства норми та порядки.

Запровадження на теренах колишнього Гетьманату, згідно з указом імператриці Катерини II 1781 р., нових адміністративно-територіальних одиниць — Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв — було останньою ланкою в довготривалому процесі адаптації місцевого адміністрування до загальноімперських зразків. Адже перед цим на землях Лівобережної України ліквідовувався полково-сотенний устрій, а території колишніх десяти полків ділились поміж заснованими трьома намісництвами. На чолі намісництв стояли призначені безпосередньо імператрицею намісники. Усі три лівобережні намісництва складали Малоросійське генерал-губернаторство, на чолі якого було поставлено все того ж графа Румянцева. Тим часом землі Півдня України після ліквідації гетьманства були поділені між Новоросійською губернією та Вольностями Війська Запорозького Низового. Ліквідація ж Війська Запорозького Низового 1775 р. дозволила розподілити землі, що належали Кошу, між Новоросійською та Азовською губерніями. А сім років по тому, 1783-го, обидві губернії об'єднали в Катеринославське намісництво.