Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Я повернувся до готелю, де зустрівся із супровідником із АПН, який сказав, що вже давно мене розшукує. Всіляко демонструючи засмученість, він вислухав мою історію про вкрадену валізу, а потім повіз службовою автівкою до крамниць, щоби я придбав якісь нові речі. Після цього, ми повернулися до готелю, домовившись, що наступного ранку я відвідаю колгосп, а в другій половині дня — суднобудівний завод. Я пішов до свого номера, а о 16:30 спустився до вестибюля, де мав зустрітися з Машею та тренером. Однак минула година, а вони так і не з’явилися. Врешті-решт я вирішив сам знайти Машу, але, діставшись потрібної вулиці в районі старих казарм, виявив, що вказаного нею будинку не існує.

Повернувшись до готелю, я деякий час побув у номері, а потім спустився до вестибюля, щоби знову вийти. Однак перед тим я зупинився купити листівок і раптом відчув, що хтось за мною спостерігає. Озирнувшись довкола, я помітив лише одну людину — молодого чоловіка інтелігентного вигляду з вусами та еспаньйолкою, з квадратним кейсом у руці. В його поведінці ніщо не наводило на думку, що він стежить за мною (якщо за мною взагалі хтось стежив), але мені здалося дивним, що він тиняється з портфелем в інтуристівському готелі.

Врешті я вийшов із готелю й пішов до Старого міста. Погода трохи змінилася: йшов дрібний дощик. Лід, що накопичився на дахах, почав танути, й вода стікала зі стріх і бігла водостоками. В туманному світлі вуличних ліхтарів фасади будинків із облупленою фарбою виглядали особливо занедбаними. Я повернув до однієї з бокових вулиць і крізь вітрини внизу будинку з гостроверхим дахом побачив людей, що стояли в черзі до полиць із хлібом, пробуючи буханці на м’якість. Дріботіння крапель води з даху доповнювалося грюканням важких дерев’яних дверей хлібної крамниці, коли люди виходили з неї з покупками. Пройшовши трохи далі тією самою вулицею, я побачив слабо освітлену кав’ярню. Крізь прозорі фіранки було видно пенсіонерів, які несли металеві таці до металевих столиків, і старезну прибиральницю, що протирала потріскані кахлі підлоги, готуючи кав’ярню до закриття. Я пішов тихим провулком уздовж міського муру, який завершився глухим кутом, де я несподівано побачив стару жінку з рідким сивим волоссям, зморшкуватим обличчям і ошелешеним поглядом широко розплющених очей. Вона нерухомо стояла під дощем, тримаючи в руках бляшанку з олівцями, й не намагалася заговорити, а дивилася повз мене, ніби мене там і не було.

Близько десятої години я повернувся до готелю «Виру», де група фінських туристів демонструвала наслідки жорстокого пияцтва. Я вдивлявся в обличчя людей довкола, але схоже було, що ніхто не звертає на мене уваги. Нарешті я пішов до подвійних дверей готелю й, коли озирнувся, побачив серед фінських туристів на антресольному поверсі того чоловіка з кейсом.

Я вийшов із готелю і пішов до універмагу, прибувши на місце зустрічі о 21:55. О 22-й, ніби виринувши з-під землі, з’явився Ратас. Він щось сказав мені, продовжуючи йти. Я не почув і поквапився за ним. Він обернувся. «За вами стежать! — сказав він із геть перекошеним обличчям. — Будьте тут завтра о другій годині дня». Я зупинився, і він зник.

Наступного ранку ми зустрілися з представником АПН за сніданком, і я сказав йому, що змушений відмовитися від відвідин суднобудівного заводу, призначених на другу половину дня. Він сказав, що це неможливо, але я наполягав, і він зрештою поступився. Потім ми вирушили в свою ранкову поїздку до сільськогосподарського інституту, розташованого за містом. Ці відвідини тривали кілька годин, і відповідальність за них швидко перебрав на себе офіційний перекладач інституту, Фердинанд Кала. Для нас було приготовано обід, але я вибачився й залишив інститут о 13-й годині. Проте, коли ми сідали до машини, Кала спитав, чи не можемо ми підвезти його до міста. Мені не хотілося брати ще одного пасажира, але підстав відмовити йому я не знайшов.

Інститут розташовувався в 45 хвилинах їзди від Таллінна, й дорогою я розмірковував про те, як зустрітися з дисидентами, уникнувши стеження. Раптом я згадав про занедбаний готель «Балтика», який бачив минулого вечора, й коли ми під’їхали до Старого міста, попросив водія висадити мене. В машині на мить виникла якась збентеженість, але потім мій супровідник погодився зупинитися. І тут Кала сказав: «Я, мабуть, теж вийду тут».

Я вийшов із автівки. Кала, схоже, зник десь у натовпі. Я зрізав шлях через невеличкий парк і став підніматися кам’яними сходами до Вишгорода. Внизу піді мною відкривався краєвид на заводи та залізничні колії, на жовті крани талліннського порту й квартали брунатних і сірих радянських житлових будинків. Досягши верхніх сходинок, я озирнувся й побачив молодого чоловіка з довгим каштановим волоссям, у сріблястій куртці, який хутко піднімався тими самими сходами. Я швидко заглибився у вузький прохід між кам’яними будинками й, озирнувшись ще раз, побачив свого переслідувача вже на верхніх сходинках. Я повернув до входу в лютеранську кірху, де екскурсовод прийняв мене за відвідувача й почав розповідати про тортури єретиків і ритуальні розтини черева, що тут відбувалися колись. Ошелешений, я відступив і вийшов назад. Молодий чоловік у сріблястій куртці тинявся біля кам’яниці неподалік, розмовляючи з групою нібито перехожих.