Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Тепер треба було якось розв’язувати проблему, яку я сам собі створив. Мої записи, зроблені в Литві, зникли. Тому я мав принаймні знайти естонських дисидентів, про яких довідався від Йокубінаса й Цалітіса. Їхні імена та адреси залишилися в моїй валізі, але ж я записав їх ще й на папірці, який поклав до свого гаманця.

Вийшовши з відділку міліції, ми стали в чергу на стоянці таксі. Був холодний, туманний ранок, і талліннський Вишгород з його середньовічними мурами та шпилями був оповитий імлою. Було щось шляхетне в цих стародавніх мурах, у цих оборонних спорудах маленького народу. Водночас у мені стала зростати впевненість, що саме тут, в Естонії, вирішуватиметься доля моєї подорожі до Прибалтики.

Біля черги загальмував міліцейський «газик», і міліціянт запропонував підвезти нас. Ми з Машею сіли на заднє сидіння, а тренер — попереду. Мене довезли до готелю «Виру», й коли я виходив із автівки, Маша дала мені свою адресу. Ми домовилися зустрітися з нею та тренером о 16:30 у вестибюлі готелю.

Я ввійшов до готелю й став у чергу до стійки реєстрації. Чекаючи, я згодом помітив якогось надзвичайно низенького чоловіка в хутряній шапці й довгому пальті, який намагався привернути мою увагу. Зрештою він підійшов до мене, відкашлявся, сказав: «Кого я бачу!» — й потис мені руку, залишивши в ній клаптик паперу, складений кілька разів. Потім різко розвернувся й швидко вийшов із вестибюля на вулицю.

Коли в моїй руці опинився цей папірець, в мені ніби щось змінилося. Я вперше відчув себе водночас глядачем якоїсь вистави та її мимовільним учасником. І проти власної волі став чекати на наступний акт.

Зареєструвавшись, я піднявся ліфтом на свій поверх. У номері я розгорнув папірець. Там містилося написане незграбною рукою прохання зателефонувати з автомата на вказаний талліннський номер. Я спустився вниз, до одного з платних телефонів-автоматів, і набрав номер. Я заздалегідь вирішив, що якщо відповість росіянин, то це КДБ. Якщо ж естонець, то це можуть бути естонські дисиденти.

Відповів естонець. Російською мовою із сильним акцентом він попросив мене рівно о першій годині дня прийти до головного універмагу міста — Tallinna Kaubamaja . Мене зустріне там людина, яка передала мені цей папірець. Я хотів ще щось спитати, але на тому кінці вже поклали слухавку.

Тепер мені нічого не залишалося, як піти на цю зустріч. Я вийшов з готелю й попрямував до універмагу. О першій годині на вулиці з’явився той чоловік із вестибюля. Він підійшов до мене, ми потисли руки один одному, і він зробив мені знак іти за ним. Ми рушили один за одним діагональною вулицею, між старих п’ятиповерхівок, потім перейшли на другий бік, пройшли аркою й потрапили до якогось подвір’я. Там зайшли в один із під’їздів, піднялися на один сходовий марш, там перед моїм супутником відчинили двері, й щойно я зайшов за ним до маленької квартири, двері швидко зачинили й замкнули на замок.

У передпокої нас зустріли кілька людей, які провели нас до погано освітленої вітальні, де стояв масивний стіл, а також буфет, оздоблений різьбленням, та потертий, але зручний диван — релікти тих часів, коли Естонія була незалежною державою. Посеред столу стояло кілька порожніх бокалів й непочата пляшка коньяку. Чоловік, який привів мене сюди, знаком запропонував мені зайняти чільне місце за столом, а решта — троє чоловіків середнього віку — розсілися на інших стільцях напівколом. Мій супровідник влаштувався на підвіконні прямо навпроти мене. Я огледів присутніх. Чоловік праворуч від мене був високий і худорлявий, зі скорботним виразом обличчя. Той, із ким я зустрівся в готелі, виглядав у цій компанії скоріше як простий посланець. Наступний теж був маленького зросту, копиця солом’яного волосся падала йому на лоба. Чоловік ліворуч, четвертий член групи, сидів у великому кріслі. У нього було кругле обличчя, залисини та розумні сірі очі. Він був єдиний член групи, що мав справді людяне обличчя.

Високий сумний чоловік піднявся з місця, підійшов до мене, відкоркував пляшку й налив мені коньяку. Потім повернувся до свого стільця і, трохи повагавшись, сказав російською мовою з сильним естонським акцентом: «Що з Вами трапилося? Ми бачили вас із міліцією на вокзалі».

Я раптом чомусь вирішив, що перебуваю в оточенні співробітників КДБ.

«Гадаю, відповідь на це запитання Ви знаєте краще за мене», — сказав я.

«Ми дуже хвилюємося, — сказав чоловік із солом’яним волоссям, не звертаючи уваги на мою репліку, — тож хочемо знати, що трапилося».