Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

До Прибалтики я вирішив поїхати, приставши на пропозицію литовця Кестутиса Йокубінаса, колишнього політв’язня, з яким познайомився у Москві. Ми домовилися зустрітися у Вільнюсі, де він обіцяв надати мені імена та контакти людей у Ризі й Таллінні. Але оскільки я був у СРСР новачком, то попросив радянську інформаційну агенцію «Новини» (Агенство печати «Новости» — АПН) про допомогу в організації офіційних інтерв’ю.

До Вільнюса я прибув потягом рано-вранці 15 лютого 1977 року. Мене зустрів місцевий представник АПН, який відвіз мене до готелю на вулиці Леніна. На цей день у мене не було заплановано зустрічей, і, зареєструвавшись і отримавши номер, я зателефонував Йокубінасу. За півгодини він був у готелі, в холі другого поверху. Там ми зустрілися в присутності представника АПН, і я познайомив їх, незважаючи на те, що вони явно не були в захваті один від одного. Ми з Кестутисом вийшли з готелю й сіли в автобус, який привіз нас до багатоквартирного будинку на околиці міста, де він жив у однокімнатному помешканні. Через єдине вікно до кімнати проникало сіре світло похмурого дня, а стіни були голі, за винятком прямокутника з колючого дроту над диваном — на згадку про 17 років, проведених Йокубінасом у таборах.

Ми сіли за столик, і Кестутис налив мені філіжанку чаю. Розмовляли про долю литовців, і він сказав, що не дуже сподівається на те, що його покоління доживе до незалежності Литви. Але потім додав, ніби схаменувшись, що саме завтра — 16 лютого — річниця литовської незалежності.

О 17-й годині сутеніло. Ми вийшли з квартири Йокубінаса й поїхали автобусом до Старого міста, серця історичного Вільнюса — з пошарпаними кам’яницями, звивистими вузькими вуличками та похмурими внутрішніми двориками в затінку пишно оздоблених католицьких храмів. Почав падати сніг, і народ юрмами повалив до крамниць, щоб, вистоявши черги, купити потрібне й повернутися додому. Після прогулянки Старим містом із відвідуванням магазину капелюхів, де Кестутис придбав собі нового берета, ми нарешті поїхали автобусом на зустріч із Антанасом Терлецкасом — ще одним учасником національного руху, який жив у дерев’яному будиночку за містом, біля Неменчинського лісу. Терлецкас зустрів нас привітно й провів до невеличкої кімнати, заповненої книжковими полицями, де на потертих стільцях і кріслах, поставлених колом, сиділо чимало людей. Кілька осіб влаштувалися навіть на підлозі всередині кола. Тут були люди різного віку, включно з підлітками. На стіні висіла мапа Литви XV століття, коли ця країна простягалася від Балтійського моря до Чорного. Розмовляли майже винятково про те, чого можна чекати наступного дня, й більшість присутніх очікували потужної демонстрації сили на вулицях, як це бувало 16 лютого в минулі роки.

Дехто з молоді збирався спробувати покласти квіти до могили Йонаса Басанавічуса, засновника литовського національного руху, який за дивним збігом обставин помер саме 16 лютого, тож покладання квітів було б водночас відзнакою національної річниці. У разі затримання міліцією юнаки удали б, що просто вшановують пам’ять Басанавічуса. В це, звісно, ніхто не повірив би, але можна було сподіватися, що міліція не заарештує їх на цвинтарі, бо це було би визнанням їхнього націоналізму, якого офіційно не існувало. Ризик полягав у тому, що арешт міг статися не на цвинтарі, а пізніше, й не за відзначення річниці, а за щось інше — наприклад, у зв’язку з підозрою в пограбуванні крамниці.

Ці дисиденти розповідали про діяльність литовських націоналістів за останні місяці: про видання підпільних часописів, про підняття старого литовського прапора над Міністерством внутрішніх справ, про арешти. Я списав нотатками майже весь свій великий записник і домовився про зустріч із Йокубінасом біля мого готелю о 19-й годині наступного вечора.

Ранок був холодний і похмурий. Разом зі своїм супровідником із АПН я пішов брати інтерв’ю в одного з литовських урядовців, а в другій половині дня ми вирушили до колгоспу. Дорогою наша автівка несподівано зупинилася на околиці міста, щоб підібрати чоловіка, який представився агрономом і, за свідченням мого супровідника, дуже просив, щоби його взяли в цю поїздку. Відвідини колгоспу тривали кілька годин, але я весь час думав про вечірню зустріч із Йокубінасом і був доволі неуважним.

З колгоспу ми виїхали вже надвечір, і агроном запропонував випити чаю в якомусь клубі неподалік. Я погодився, розуміючи, що іншого вибору немає, й ми їхали ще 20 хвилин через засніжені ліси та повз замерзлі озера, поки не прибули до дерев’яного будинку, що стояв у ліску. Там нас зустрів управитель клубу, чорноволосий чоловік років тридцяти. Хоча ми приїхали нібито випити чаю, стіл був накритий для розкішної трапези. Агроном сказав, що це клуб для місцевих чиновників і їхніх гостей, і в ньому є фінська лазня. Він згадував про неї кілька разів, а потім, штовхнувши мене ліктем, спитав: «Не хочете спробувати?» Я ввічливо відмовився, намагаючись не виказати свого невдоволення цією пропозицією.