Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Ні Терлецкас, ані Цалітіс не здавалися засмученими через ті наслідки, якими загрожувала їм утрата моєї валізи. Вони більше переймалися тим, щоб я зміг написати про національні рухи, особливо в Литві. Впродовж години вони повторювали мені ту інформацію, яку я отримав у Прибалтиці й чималу частку якої вже відновив із пам’яті. Коли я скінчив записувати, ми вийшли з будинку й пішли до моєї автівки.

«Ось чого Ви ніколи, або майже ніколи, не знайдете, — сказав Терлецкас, коли ми рушили, — так це росіянина, готового визнати право маленького народу на свою країну. Це майже неможливо. Якщо згадуєш про Литву, то вони кажуть — це наша російська земля, наша країна».

Я повернув до Ленінських гір і зауважив Антанасові, що росіяни мені подобаються. «Так, вони добрі, милі, симпатичні, — відповів він, — але їм не спадає на думку, що литовці вважають Литву своєю країною й хочуть жити в ній окремим життям — без них».

З дороги, якою ми їхали, відкривався краєвид Москви, що розстилалася внизу, як килим із вогнів житлових будинків, що переривався готичними обрисами темних урядових хмарочосів. «До речі, — сказав Цалітіс, — Ви не зустрічалися з нашими друзями в Естонії? Вони мені дзвонили й питали, чому Ви з ними так і не зв’язалися».

«Хто Вам дзвонив?»

«Естонські націоналісти, ми вам давали їхні імена: Удам, Ратас...»

«І вони сказали, що я з ними не зустрівся?»

«Так».

«Інтсе, я провів у Таллінні два дні з Удамом і Ратасом. Зараз я чекаю, що вони пришлють когось до Москви з інформацією про ситуацію в Естонії — такою самою, яку Ви мені дали про Литву та Латвію. Вам хіба ніхто не телефонував із Естонії і не розповів, що в мене вкрали валізу з моїми литовськими й латиськими нотатками?»

«Ні, — сказав Цалітіс, — ми почули про це від Кестутиса».

Я зупинив автівку на узбіччі дороги. Почав падати легкий сніг, і сніжинки, здавалося, висять нерухомо в світлі вуличних ліхтарів.

Я повернувся до Цалітіса та Терлецкаса, які сиділи на задньому сидінні. «Якщо я провів ці два дні не з Удамом і Ратасом, — сказав я, — то з ким тоді?»

У машині запанувала тиша.

«Ви маєте на увазі...» — почав я.

Антанас посміхнувся: «Вони хитрі. Треба віддати їм належне».

«Так, але це були естонці».

«Естонський КДБ», — пояснив Цалітіс.

«Тобто Ви вважаєте, що всі ці зустрічі, суперечки, обговорення тактики КДБ, ця маленька армія, що за мною стежила, — все це було виставою?»

«Вони блискучі актори», — сказав Антанас.

«Але навіщо? Лише для того, щоб не дати мені зустрітися з групою естонських дисидентів?»

«Не тільки, — відповів Антанас. — Радянський Союз — країна див, і КДБ полюбляє час од часу творити власну реальність».

Сніг пішов густіше, час був уже пізній. Ми мовчки проїхали Ленінськими горами й уздовж набережної — до Кутузовського проспекту, а потім мостом і повз американську амбасаду виїхали на Садове кільце. Наступного дня Цалітіс і Терлецкас мали залишити Москву, але ніч збиралися провести у друзів, які жили неподалік від мого будинку. Я довіз їх до Цвітного бульвару, ми вийшли з машини й потисли один одному руки. Мені було болісно усвідомлювати, яким я виявився дурнем, але Терлецкаса з Цалітісом мої помилки, здавалося, взагалі не хвилювали. Перед тим, як піти, Терлецкас показав другові на мене: «Дивись, — сказав він, — це вільна людина. Можеш собі уявити? Вільна людина!»

За кілька тижнів після моєї зустрічі із Цалітісом і Терлецкасом Financial Times опублікувала мій матеріал про діяльність національних рухів у Литві під заголовком «Примара в машині». Повний виклад цієї статті було передано на Радянський Союз радіостанцією «Бі-Бі-Сі», тож зрештою бажання литовських дисидентів здійснилося: про те, що відбувалося в республіці, дізнались і в СРСР, і на Заході.

Зустрітися з естонськими дисидентами мені так і не вдалося, проте в травні справжній Ерік Удам приїжджав до Москви й залишив московській Гельсінкській групі заяву, в якій описував реакцію КДБ на моє перебування в Естонії. На той момент я був за межами Москви й лише за кілька тижнів отримав копію цієї заяви. Там ішлося про те, що майор естонського КДБ Альберт Молок з власної ініціативи зустрівся з Удамом у квітні й запитав, чи не зацікавлений той у створенні разом із КДБ дисидентської групи з метою постачання західним кореспондентам неправдивої інформації. Молок стверджував, що саме завдяки йому Девід Саттер із Financial Times не зустрівся в лютому з Удамом, і запропонував Удаму самому добрати членів групи, але з наступним їхнім затвердженням КДБ. Удам сказав, що цей намір буде швидко викрито, на що Молок відповів, що задля збереження зв’язку групи з КДБ в таємниці він забезпечить видимість переслідування її членів. Коли ж Удам відхилив цю пропозицію, Молок попросив порекомендувати когось іншого, але Удам сказав, що нікому не рекомендуватиме брати участь у такому колосальному шахрайстві.