Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Коли я дізнався про новий інтерес до Гейджа та тієї моральної проблеми, що стала наслідком його унікальної долі, то мені стало цікаво, чи знали нейроанатоми, які займалися цим питанням, історію Радянського Союзу, яку фактично можна тлумачити як спробу зруйнувати моральний центр цілої нації. Радянські керівники не шукали фізіологічного морального центру, натомість вони психічно калічили людей, створивши герметично замкнений простір, в якому марксизм-ленінізм вважався найвищою істиною.

Радянський Союз — це було щось нове. Він став першою в історії державою, що відверто спиралася на атеїзм і компенсувала відсутність абсолюту наділенням себе самої атрибутами Бога. Якщо попередні уряди визнавали якусь владу над собою (хоч би як нехтуючи нею на практиці), то радянський режим не рахувався із жодною силою, вважаючи власні дії реалізацією своєї ідеології як істини в останній інстанції.

Представлення себе як вираження абсолюту має свої переваги. Воно надало системі цілеспрямованості, аморальності та сліпого фанатизму, якими завжди супроводжується абсолютизація політичних цілей.

Проте водночас залежність режиму від комуністичної ідеології зробила його вкрай вразливим. Марксизм-ленінізм претендував на звання історичної науки й стверджував, що його аналіз минулого можна спроектувати на майбутнє. Релігія ж шукала остаточної істини в трансцендентній сфері. Тому саме радянська ідеологія, а не релігія, могла бути поставлена під сумнів історичними подіями, які спростовували її засадничі припущення.

Зрештою природу цього домінування держави визначала саме вразливість її головних ідей. Радянська ідеологія провіщала, що перемога комунізму призведе до досконалої демократії, яка відзначатиметься добровільною одностайністю та нечуваним рівнем добробуту. Коли після захоплення влади комуністами утопія не справдилася, а ця інтелектуальна невдача загрожувала політичними наслідками, то влада взялася змінювати дійсність силоміць.

Прагнення творити реальність зробило з радянського життя якийсь маскарад. Важливою стала не правда, а те, що можна було видати за правду, тож структуру фактичної реальності було замінено організованою фальсифікацією, щоби реальне життя могло (хай і постфактум) виглядати відповідним радянській ідеології.

Ошелешений зовнішній світ спостерігав, як Радянський Союз стає сценою для розгортання низки схожих на міраж імітацій демократичних інституцій: профспілок, що захищають керівництво, газет, в яких не міститься жодної інформації, судів, до яких не можна звернутися за захистом, і парламенту, який завжди одноголосно підтримує владу.

Цей обов’язковий ментальний світ режиму було нав’язано громадянам СРСР, і він розколов їхню свідомість, наслідком чого стало явище, відоме як «подвійна свідомість» — те, що Джордж Орвел назвав «двоєдумністю» ( doublethink ). Подвійна свідомість відокремлювала ідеологічні конструкції режиму від нормальних моделей сприйняття та моральних суджень кожної людини, що давало змогу кожному в потрібних ситуаціях автоматично діяти згідно зі своєю ідеологічною роллю й водночас в решті аспектів чітко усвідомлювати реальність.

У багатьох випадках це роздвоєння особистості призводило до ототожнення себе з нав’язаною роллю. «Призвичаївшись за довгий час до своєї ролі, — писав Чеслав Мілош, — людина так зростається з нею, що вже не здатна відокремити своє справжнє “я” від удаваного... Ототожнення себе з роллю, яку доводиться грати, приносить полегшення й дає змогу перепочити від постійної пильності. Належні рефлекси в належний момент стають справді автоматичними».

Були й такі (особливо серед посадовців, які мали справу з іноземцями), що цинічно ставилися до офіційної версії реальності й у постійному вимушеному лицемірстві знаходили джерело певного внутрішнього задоволення. «Називати щось білим, вважаючи його чорним, — писав Мілош, — посміхатися в душі, залишаючись зовні серйозним, ненавидіти, демонструючи любов, знати, удаючи, що не знаєш, і в такий спосіб виставляти супротивника дурнем (навіть коли він робить те саме) — все це спонукало цінувати власну хитрість понад усе».

Нерідко радянські громадяни просто звільняли себе від відповідальності за свої публічні висловлювання й намагалися зберегти простір інтелектуальної свободи у власній голові. Коли Сергій Замазчиков, комсомольський лідер із латвійської Юрмали, вранці дивився на себе в дзеркало, він розумів, що бачить єдину в світі людину, з якою може безпечно спілкуватися. Протягом дня він дивився на інші обличчя — в міськкомі партії, в ЦК комсомолу Латвії, в ЦК Комуністичної партії Латвії, але ці обличчя були лише трохи кращими за маски. Він припускав, що за ними приховувалися цілком запрограмовані погляди, але переконатися в цьому не було можливості. Зрештою, коли він був разом зі своїми партійними колегами, його обличчя теж було маскою.