Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

У захисті матеріалів цього проекту мені допомагала також група вірних друзів, у тому числі Сігрідур Сневарр і Петрина Бахманн із посольства Ісландії, Женев’єва Мейясу з французької амбасади, Морріс Джекобс із посольства США й у самих США — Строб Талбот.

Я отримував допомогу й від багатьох радянських друзів. Фелікс Серебров, В’ячеслав Лучков, Інна Мак-Клеллан, Аркадій Шапіро — всі вони докладали зусиль для пошуку людей із цікавим для мене досвідом життя. За кілька місяців до свого арешту в січні 1981 року Серебров — член Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях — познайомив мене з Олексієм Нікітіним, Анатолієм Корягіним, Олександром Шатравкою та Адольфом Мюльбергом. Всі вони займають помітне місце на сторінках цієї книжки.

Хочу подякувати також Рою Медведєву, історику-марксисту, який, попри наші розбіжності, присвятив чимало годин роз’ясненню мені радянської системи та великодушно забезпечував мене плодами своїх досліджень, включно з первісною та важливою інформацією.

Після того, як я залишив Москву, я отримав певну кількість ґрантів, які відіграли вирішальну роль у сплаті моїх витрат. У 1984 році я отримав стипендію Меморіального фонду Симона Гугенгайма, а потім ґранти від Фонду Лінди та Гаррі Бредлі, Фонду Сміта Ричардсона, Фонду Ергарта та Американського інституту миру. Завершити цю книжку було б неможливо без цієї своєчасної та щедрої допомоги.

Я також провів у листопаді 1986 року місяць як тимчасовий стипендіат в Інституті перспективних досліджень Росії ім. Кеннана у Вашингтоні.

У своїх дослідженнях за межами Радянського Союзу я мав змогу скористатися доступом до ресурсів Радіо «Свобода» в Мюнхені, зокрема до його архіву «самвидаву», який є багатим джерелом описів умов життя в СРСР. Я вдячний Пітеру Дорнану, Маріо Корті та Сюзанні Франк із відділу «самвидаву» за їхню допомогу, а також Іванці Ребет, бібліотекарці Радіо «Свобода».

За роки роботи над цією книжкою я отримував необхідну допомогу від редакції часопису Reader’s Digest і від Інституту зовнішньополітичних досліджень у Філадельфії.

Починаючи з 1986 року, редактори Digest наполягали на тому, щоби Держдепартамент США заборонив радянським журналістам в’їзд до США у відповідь на тодішню заборону мого в’їзду до СРСР. Прямим наслідком цього заходу було те, що радянські органи видали мені візу, і я відвідував Радянський Союз у 1986 і 1988 роках, попри те, що фактично залишався персоною «нон-ґрата». У 1990 році Digest пригрозив скасувати плани російськомовного видання часопису, якщо мені не буде дозволено в’їхати до СРСР, і цей ультиматум, підкріплений сильним тиском з боку Держдепу, спрацював: мені видали багаторазову візу.

Але Digest не тільки захищав мене, а й давав роботу. В 1990, 1991 та 1992 роках він постійно замовляв мені статті на теми СРСР, і саме ці завдання й відрядження дали змогу мені розширити книжку за рахунок висвітлення періодів перебудови та постперебудови. Я особливо вдячний колишньому редактору Кену Гілмору, редактору Кену Томлінсону, шефу вашингтонського бюро Віллу Шульцу, виконавчому редактору Крісу Вілкоксу та колишньому редактору міжнародного відділу Дж. Д. Паніці за їхнє сприяння та допомогу.

У 1990–1991 роках я працював в Інституті зовнішньополітичних досліджень як стипендіат Фонду Торнтона Д. Гупера. Той рік і наступний я жив у Вашингтоні, але частину тижня працював у Філадельфії. За співробітництво та підтримку цього Інституту хочу висловити подяку його колишньому директору Деніелу Пайпсу та заступнику директора Алану Люксембургу. Я користувався також допомогою та дружбою співробітників інституту Росса Мунро, Адама Гарфінкла та Джудіт Шапіро, а особливо Крістен Купер, моєї асистентки, яка багато годин присвятила друкуванню та систематизації моїх записів.

У 1992-му я поїхав на рік до Москви. Саме там я отримав щедру допомогу від російського науковця Ольги Принцевої, з якою познайомився за рік до того. У липні 1993-го я повернувся до США разом із Ольгою, і наступного року ми одружилися.

У січні 1993 року я на короткий термін повернувся до США і знову зустрівся з Девідом Едвардсом, другом із тих часів, коли я був студентом магістратури в Оксфордському університеті. На цей момент мої фінансові ресурси майже вичерпались, і Девід знайшов для мене вигідну роботу, яка дала змогу мені завершити працю над книжкою. Тож я перед ним у неоплатному боргу.

На останніх етапах роботи над книжкою мені допомогли своїми зауваженнями та пропозиціями друзі й колеги, які прочитали її цілком або частково. Моя подяка Володимиру Войновичу, Джону Ллойду, Ненсі Ліппінкот, Михайлу Михайлову, Маршалу Бременту та Шарлотті Баллард.