Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

За цих умов гласність могла лише знищити радянську систему. Не тому, що будь-яке окреме викриття виявлялося критичним для режиму, а радше тому, що сама ідея правдивої інформації могла тільки зруйнувати систему колективної омани, коли режим вважався верховним арбітром істини, а радянська система — здійсненням історичної долі людства, участь у якому була привілеєм кожного громадянина.

Створюючи Радянський Союз, більшовики піддалися на всі три спокуси, відкинуті Христом у пустелі. Але відданість радянського народу вони здобули, приховавши той факт, що зробили це в інтересах Диявола. Радянський Союз зазнав краху тому, що коли довго ошукуваний радянський народ зрозумів завдяки гласності, кому він насправді служив, то скинув ментальне ярмо, що зв’язувало його із системою зла, і почав шукати інших богів.

За кілька тижнів після випадку біля американського посольства я спостерігав, як невеличка юрба збиралася довкола отця Дмитра Дудка на подвір’ї церкви Миколи Чудотворця в Черкизові, що за 100 кілометрів від Москви.

У 1980 році отця Дмитра заарештували за звинуваченням в антирадянській агітації в зв’язку з його відвертими проповідями, а незабаром він приголомшив московську інтелігенцію, виступивши на телебаченні із заявою про своє зречення анти-радянської діяльності. Вийшовши з Лефортовської в’язниці, він усамітнився й уникав контактів зі своїми «духовними дітьми». Зрештою його призначили служити у віддаленій церкві, і він, як багато хто з його парафіян, намагався знайти якийсь новий шлях.

«Скажіть, панотче, — говорила згорблена старенька, — як нам треба ставитися до чаклунок і знахарів?»

«Чорна магія та сатанізм, — відповідав отець Дмитро, — гірші за будь-який більшовизм. Вони можуть допомагати тілу, але наслідком є смерть душі».

Інша жінка спитала його, чому так багато алкоголіків.

«П’янство — ознака відсутності в нас віри в Бога. Воно відволікає нас від жорстокої реальності, проте єдиний шлях до подолання трагедії — через Бога. Бо все, чого ми не отримуємо в цьому житті, отримаємо в житті вічному».

На запитання, що таке смерть, він відповів: «Смерть — не кінець людського існування, а лише перехід із цього світу, сповненого скрути, до іншого світу, де не буде скрути, злиднів і турбот».

Отець Дмитро виглядав стомленим. Він уже давно розмовляв із людьми, які прийшли до нього за настановами. Один вірянин сказав, що лікує людей замовляннями.

«Як Ви це робите?» — спитав отець Дмитро.

«Спочатку я читаю слова православної молитви, а потім додаю свої власні заклинання».

«Ви маєте відмовитися від заклинань».

«Але це зведе замовляння нанівець».

«Тоді треба припинити займатися зціленням».

«А як нам ставитися до комуністів, які визнають релігію?» — спитав ще один вірянин.

«Серед комуністів є багато пристойних людей, — сказав отець Дмитро. — Комунізм не вкорінився в їхніх душах. Люди кажуть, вони вірили в марксизм-ленінізм, але матеріалізм їх не задовольнив».

Група пішла за отцем Дмитром до його кімнати в будиночку біля церкви. Сеанс запитань і відповідей тривав до пізнього вечора. Надворі півмісяць сяяв над снігами, в грубці вогонь лизав дрова, а ця купка людей, що пережили СРСР, дивилася в непевне майбутнє зі збентеженням і надією.

Росія неохоче позує для свого портрета і ніколи не демонструвала цього краще, ніж у ті роки, коли я працював над цією книжкою.

Я почав збирати інформацію в 1979 році, працюючи в Москві для лондонської газети Financial Times в умовах державно-міліцейського терору. Я намагався додавати нову інформацію під час революційних змін у Радянському Союзі, а завершив книжку вже після того, як СРСР припинив своє існування. Зважаючи на ці обставини, книжку було б неможливо написати без допомоги багатьох людей і організацій.

Першим, кого треба відзначити, є Дж. Д. Ф. Джонс — колишній головний редактор Financial Times . Він запропонував мені стати московським кореспондентом цієї газети, коли я працював у Чикаго репортером, об’їжджаючи місто разом із нічними поліцейським патрулями. Я вдячний йому не лише за це, а й за сприяння у створенні інтелігентної і культурної атмосфери в редакції газети, а також за організацію допомоги редакції та МЗС Британії, коли радянська влада намагалася вислати мене з країни в 1979 році. Тоді на мій захист рішуче став також Держдепартамент США.

У Москві у 1979–1982 роках збирати інформацію й захищати моїх радянських інформаторів мені допомагала група помічників, з-поміж яких багато хто є тепер моїми колегами. Мері Броксап, британський советолог і мій помічник у 1978–1979 роках, порадила мені написати книжку про сюрреалізм життя в СРСР. Дебора Сюард, яка тепер працює в «Associated Press», була моєю незамінною помічницею в 1980–1982 роках — вона записувала свідчення, класифікувала наші матеріали й координувала мої пересування, завжди намагаючись звести до мінімуму наші ризики зіткнення з таємною поліцією. Їй, своєю чергою, допомагали Марі Йованович, Люсія Перес-Морено та Джейн Темпест.