Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Похмурий настрій посилювався, і натовп у бенкетній залі став поступово розсіюватися, аж поки о третій годині ночі в приміщенні не залишилося осіб двадцять п’ять. Маленька групка, в тому числі Головков, співала революційних пісень — як швидко з’ясувалося, це були єдині пісні, відомі їм усім.

Вони співали пісню Громадянської війни з рефреном «Я честно погиб за рабочих», співали пісню з фільму «Чапаєв», де командир Червоної Армії Чапаєв, помираючи, дивиться на круків, що кружляють у небі, й каже: «Чёрный ворон, чёрный ворон, что ж ты вьёшься надо мной, ты добычи не дождёшься, чёрный ворон, я не твой».

Врешті приголомшені реформатори заспівали ще одну пісню часів Громадянської війни: «Белая армия, чёрный барон снова готовят нам царский трон, но от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней!»

Падав легкий сніг, і Москва здавалася загубленою в цій білизні — білизні безбарвного розпливчастого неба, туману, який застилав будинки, та снігових заметів, що вкривали дахи й вулиці. В цій хуртовині люди з авоськами та клумаками ледь прокладали собі шлях, протоптуючи стежки в неприбраному снігу. Гілки дерев гнулися від снігу, а скляні вітрини кав’ярень мороз розмалював химерними візерунками. Автобуси, здригаючись, виписували кренделі на дорогах, а в десятках вікон химерної будівлі хмарочосу віддзеркалювався помаранчевий диск північного сонця.

Цього ранку я не мав нагальних справ у центрі Москви, але оскільки в мене спливав термін паспорта, я вирішив піти до американського посольства і продовжити його. Я доїхав на метро від «Коломенської» до «Маяковської» і, вийшовши на поверхню, попрямував пішки Садовим кільцем до старої будівлі на вулиці Чайковського.

Часи, звісно, змінилися. Росіяни вже не поспішали пробігти повз амбасаду США, дивлячись прямо перед собою, щоби не привернути уваги охоронців. Тепер біля посольства стояла довга черга охочих отримати візу.

Я вийняв свій паспорт і показав його одягненому в сіре охоронцю. На мить виникла запинка. Щось знайоме було в цьому кремезному вусатому охоронці. Звідки я міг його знати?

«Містер Саттер, — сказав охоронець, навіть не глянувши на мій паспорт, — скільки літ, скільки зим! Знаєте, ми всі насолоджувалися Вашими репортажами».

Я раптом згадав, де я його бачив. Це було на початку 1980-х. Юрба іноземців спостерігала, як цей мій співбесідник і ще двоє охоронців тягли вулицею радянського громадянина до пункту обігріву на розі. Цей чоловік намагався забігти до посольства. Він кричав: «Я хочу свободи!» — але замість свободи на нього чекали побої та «лікування» в психіатричній лікарні.

«Ви насолоджувалися моїми репортажами?» — перепитав я.

«Звісно, — сказав охоронець, усе ще посміхаючись, немовби досвід спілкування з дисидентами нас здружив. — Я пам’ятаю, що Ви першим повідомили про той інцидент із бактеріологічною зброєю у Свердловську [7] У квітні 1979 року через вибух на секретному заводі бактеріологічної зброї в Свердловську стався викид в атмосферу бактерій сибірської виразки, що спричинив велику кількість смертей. У березні 1980-го я написав статтю про цей інцидент для газети Financial Times, спираючись на інформацію з неофіційних джерел, яка пізніше виявилася абсолютно точною. . А де Ви, до речі, були?»

Я пояснив, що був у Америці та Франції, а тепер приїхав до Москви на невизначений період.

«Тепер тут безліч американців», — сказав він.

«Так, тепер настала нова доба».

«Що ж, — сказав він із широкою посмішкою, — добре, що Ви повернулися».

Людський розум — дивовижна річ. Як важко його цілком закабалити, й усе ж таки з якою готовністю ми калічимо самих себе, коли цього вимагає суспільство! Цей охоронець навряд чи був єдиним радянським громадянином, який роками жив подвійним життям, однією частиною своєї свідомості поділяючи менталітет режиму, а іншою нормально сприймаючи дійсність разом із рештою людей. Лише під впливом вільної інформації, яку зробила можливою політика гласності, він та інші громадяни почали відкидати свої ідеологічні ролі, і саме цей процес — більше, ніж будь-який інший, — призвів до краху Радянського Союзу.

Впродовж тих років, коли СРСР погрожував усьому світу, якось не брали до уваги, що сила цієї країни залежала не від традицій, не від консенсусу, не від конструктивної правової системи, а від правдоподібності ідеї, здатної розколоти свідомість радянських громадян і зробити політичну лояльність питанням майже релігійної віри.