Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

У 1988-му в газетах почали визнавати, що війна в Афганістані велася передусім радянськими військами й втрати були великими. Журналісти почали писати й про жорстокості в Афганістані та про народну підтримку афганського опору. Ця більша відвертість завдала багатьом колишнім воякам психологічної травми.

Переїхавши невдовзі до Москви, Латишев приєднався до однієї групи ветеранів-афганців і там уперше почув про ймовірність того, що він брав участь в аморальній війні. Одного разу йому зателефонував його друг Михайло Шильников, який втратив зір в Афганістані, й розповів, що почув по телебаченню, нібито ця війна була безглуздою. «То що ж, — запитав він у Латишева, — наші солдати гинули дарма?»

Останнім ударом для Латишева стала поява в 1990 році в радянській пресі статей, де припускалося, що Хафізулла Амін, колишній лідер Афганістану, був скинутий не афганською армією, а КДБ. Це означало, що офіційне обґрунтування цієї війни — нібито СРСР увійшов до Афганістану у відповідь на заклик його законного уряду про допомогу, — було брехливим.

Повернувшись до Москви, Латишев пішов до місцевої організації ветеранів і став телефонувати колишнім воякам і запрошувати їх до штаб-квартири. Проте, набираючи номери своїх товаришів і друзів, він усвідомив, що емоційно не готовий битись із заколотниками. Він пролив доволі крові в Афганістані. Він більше не хотів її проливати.

Ці вагання посилилися, коли Латишев поговорив телефоном з іншими ветеранами й відчув їхній страх перед кривавими боями. Дружина одного з них вихопила слухавку й сказала: «Що ви робите? Ви не вбили його в Афганістані, так хочете вбити тут?»

О 6:45 ранку 19 серпня радник Олександра Руцького Валентин Перфільєв прокинувся від телефонного дзвінка. Телефонував близький друг: «Погані новини, старий, владу захопили генерали. Я щойно чув по радіо. Горбачова заарештували».

Перфільєв одягнувся, схопив зі стола списки членів організації «Комуністи за демократію», яку вони з Руцьким створили на противагу наявній комуністичній партії, попрощався з дружиною та синами й попрямував до станції метро «Крилатська», весь час озираючись — чи не йде хтось за ним.

Перфільєв прагнув передусім занести списки до свого кабінету в будівлі російського парламенту, щоби КДБ не заволодів ними й не використав для арештів. Він доїхав до станції «Барикадна» й прибув до Білого дому приблизно о 9:15. Дивно, але будівля була доволі безлюдною. Перфільєв зайшов через головний вхід, пройшов повз сплячого міліціонера та прибиральницю, яка не звернула на нього уваги, піднявся ліфтом до свого кабінету в канцелярії віце-президента на четвертому поверсі й поклав узяті із собою матеріали до сейфу.

У 1970-х роках Перфільєв — обдарований юнак із бідної родини — вступив до Інституту світової економіки та міжнародних відносин (російська абревіатура — ИМЭМО), який тоді був улюбленим місцем навчання дітей радянської еліти. Там він із обуренням помітив наслідки невидимої класової структури. Спочатку його, як вихідця з бідної родини, цуралися та зневажали інші студенти, серед яких були й діти членів ЦК. Однак із часом він потоваришував із деякими з них, і, буваючи в них удома, був приголомшений різницею в рівні життя між ними та звичайними громадянами.

Пізніше, ставши свідком диктатури партійних функціонерів над усіма аспектами радянського життя, Перфільєв часто згадував свої студентські роки. Тоді він сам був членом партії й очолював маленьку парторганізацію в міжнародному банку, де працював юрисконсультом. Він бачив величезну прірву між партапаратом і звичайними партійцями й те, як цей партапарат намагався керувати всіма сферами їхнього життя.

З приходом до влади Горбачова в методах партійної ієрархії мало що змінилося. Партійні функціонери й надалі вимагали беззастережної політичної лояльності, і кожен, хто на тій чи іншій керівній посаді відхилявся від заданого курсу, розплачувався за це звільненням з роботи.

Одного дня в січні 1990 року, гуляючи із собакою, Перфільєв побачив якогось кандидата до російського парламенту, що виступав із мегафоном перед групою людей. Цим кандидатом виявився Руцькой. Після завершення виступу вони познайомились і стали друзями. Обидва тривалий час були комуністами й, обговорюючи ситуацію в країні, виявили, що мають однакову думку щодо потреби радикального реформування партії.

Руцькой переміг на виборах і за рік, 8 березня 1991 року, оголосив про створення парламентської фракції «Комуністи за демократію». Перфільєв зайнявся організацією позапарламентського руху підтримки, чия програма містила вимогу внутрішньопартійної демократизації та констатацію застарілості доктрин Маркса та Леніна і була орієнтована на ринкову економіку із системою соціального захисту малозабезпечених верств населення.