Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Емма пробилася крізь натовп і стала в довгу чергу за маслом. Довкола точилися запеклі суперечки. Одні казали: «Давно би так!» — інші називали ватажків перевороту фашистами. Одна старенька сказала: «Нарешті буде порядок».

«Про який порядок Ви кажете? — не втрималася Емма. — Ви будете за колючим дротом й отримуватимете від них миску юшки. Оце буде Ваш порядок».

Однак, вимовивши це, Емма одразу відчула страх. Колись у чергах було небезпечно висловлюватися проти режиму. Якщо тепер усе змінюється, їй не слід так забуватися.

Коли Емма повернулася додому, їй зателефонувала свекруха, що якраз збиралася до неї зайти, і сказала, що Кримським мостом ідуть танки.

Сергій Латишев, ветеран війни в Афганістані, який працював у московській ветеранській організації, о 7:30 їхав Садовим кільцем, коли побачив, як перед Павелецьким вокзалом паркуються кілька бронетранспортерів. Його здивувало, що вони тут роблять, але він не дуже цим перейнявся. Він виїхав на Варшавське шосе і попрямував на південь, до Подольська, де йому була призначена зустріч щодо виділення земельної ділянки під котеджі для інвалідів-афганців. Прибувши до Подольська, Сергій припаркував автівку й попрямував до будівлі міськради.

Вийшло сонце, і Латишева вразила запорошеність і занедбаність цього провінційного містечка. На вході до міськради йому зустрівся якийсь збуджений чиновник.

«Що Ви про все це думаєте?» — спитав чиновник.

«Ви про що?»

«Горбачова скинули».

«Жартуєте?»

Але чиновник запевнив, що говорить цілком серйозно, й вони пішли до автівки Латишева, включили мотор і стали слухати по радіо новини. Там механічно повторювалися перші декларації комітету путчистів. Комітет обіцяв у 1992 році знизити ціни й надати землю городянам. Латишева розлютили ці заяви. Він знав, що безглуздо знижувати ціни, коли в крамницях немає товарів.

Сергій вирішив негайно повернутися до Москви та зв’язатися з ветеранами-афганцями. Він не сумнівався, що за відсутності опору Радянський Союз опиниться під ярмом нового тоталітаризму.

Дорогою до Москви він згадував події останніх десяти років. На початку 1980-х Латишев був заступником командира військової частини, що розташовувалася поблизу міста Імам-Сахіб в афганській провінції Кундузі. У ті роки він вірив у правоту СРСР, але жорстокість цієї війни його спантеличила. У своїх снах він знову й знову переживав смерть людей і забій коней.

Повернувшись із Афганістану, Сергій відчував агресивність, якої не міг пояснити. Він не міг спати без звуків артилерійського обстрілу, його гризло постійне відчуття, що чогось бракує. Пізніше він зрозумів, чого — його автомата. Якось, їдучи потягом з Москви до Ленінграда, він сидів навпроти чоловіка з маленькою донькою. Раптом дівчинка заспівала. Латишев дивився на неї і мимоволі почав посміхатися. Прибувши до Ленінграда, він відчув, що знову став людиною.

Він не мав сумнівів у тому, що вся пролита ним в Афганістані кров виправдовувалася інтересами Радянського Союзу, захистом його південних кордонів. Але коли він почав шукати роботу та житло в своєму рідному Нікополі в Україні, то усвідомив усю свою безправність і безпорадність перед бюрократичними установами. Він бачив, що вони цілком незалежні від нього, що вони не збираються його слухати й що на чолі кожної з них стоїть член комуністичної партії. І він став замислюватися — кого він захищав, воюючи в Афганістані: афганський народ чи лише афганську компартію?

Спочатку в газетах не писали про Афганістан майже нічого. Якщо же згадували про цю війну, то подавали її так, ніби учасниками бойових дій були самі лише афганці. Після великої операції в Панджшерській ущелині, яка коштувала Радянській Армії багатьох життів, радянські газети повідомляли, що ущелину було взято афганською армією.

Мовчання про Афганістан тривожило Латишева, як і непорушність радянського життя. Якась частка його самого залишилася в Афганістані, і він вважав, що боровся за важливу справу, але принесену ним жертву, здавалося, зводила нанівець інертність системи, керованої небагатьма в інтересах небагатьох, без огляду на решту народу. Його дедалі більше охоплювало відчуття, що в Радянському Союзі ніколи нічого не зміниться. Йому здавалося, що важкі поневіряння повсякденного життя перетворили народ на тупоголове стадо.

Коли до влади прийшов Горбачов, Латишев подумав, що нарешті країну очолила чесна людина. У 1986 році у своїй промові у Хабаровську Горбачов заявив, що комуністам не слід боятися критикувати один одного, й Латишеву здалося, що зміни справді можуть початися.