О. Бойків зустрічався з румунським військовим аташе в Парижі й намагався переконати Бухарест не чинити перешкод утікачам з УРСР у Румунію. Націоналісти сподівалися використати цих людей для поповнення своїх військових формувань. 23 листопада 1940 р. Бухарест остаточно зробив вибір на користь держав Осі, та це лише активізувало відносини з обома ОУН. На території Румунії в оперативному підпорядкуванні 11-ї армії вермахту розмістили батальйон «Роланд» та підрозділ «Пума». Звідси вони вирушили до України разом із німецькими та румунськими військами.
Під час перебування в Англії С. Давидович був коханцем відомої франко-канадської письменниці Г. Руа. Історія їхніх стосунків описана в спогадах Г. Руа «Чарівність і смуток».
Переговори з представниками УПА, які відбулися в Будапешті в грудні 1943 р., вів начальник генерального штабу Угорщини Ф. Сомбатгеї. Саме він у березні 1939 р. командував угорськими військами, які захопили Карпатську Україну.
Посередником виступив В. Габсбург (Василь Вишиваний), який жив у той час у Відні.
3 метою збільшення чисельності польських збройних сил генерал В. Андерс не зупинявся перед тим, щоби приймати до корпусу німецьких військовополонених (шльонзаків), а також українців та білорусів, які служили у формуваннях вермахту й СС. 1945 року чисельність корпусу зросла до 75 000 вояків. Уже після капітуляції Німеччини до корпусу зголошувалися полонені вояки Української національної армії П. Шандрука, які мали перед війною польське громадянство. Таким чином українці намагалися уникнути репатріації в СРСР, а польське командування прагнуло мати напоготові потужні війська в разі війни між західними демократіями та Радянським Союзом.
На концерті з нагоди перемоги в битві І. Яросевич із творчого ансамблю при 2-му польському корпусі виконала пісню «Червоні маки на Монте-Кассіно», яка згодом стала дуже популярною. Ірена була дочкою капелана УСС, а після завершення Другої світової війни вийшла заміж за В. Андерса.
Цікаво, що в 1978 р. італійське слідство в справі викрадення та вбивства «червоними бригадами» прем’єр-міністра А. Моро отримало непрямі свідчення про причетність І. Маркевича до цього злочину.
Британські війська захопили Ісландію в травні 1940 р., щоб попередити німецьке вторгнення так, як воно відбулося в Данії та Норвегії.
Найвідомішими українськими американцями на Закарпатті були Каленик і Петро Лисюки, завдяки яким події в Карпатській Україні залишилися задокументованими в кінохроніці.
3 1940 р. дотепер УККА і КУК є найвпливовішими представницькими організаціями українців у США й Канаді. 1989 року КУК змінив свою назву на «Конгрес українців Канади», що не вплинуло на абревіатуру.
Третій Рейх широко практикував створення колабораціоністських урядів у завойованих країнах. Навіть останнього президента Чехословаччини Е. Гаху німці залишили на посаді «державного президента» Протекторату Богемії та Моравії, хоча реальна влада в країні була зосереджена в руках німецького рейхспротектора.
Окрім Німеччини, націоналістична організація з такою ж назвою діяла в Канаді. Головна політична партія закарпатських українців, до якої належав президент А. Волошин, теж називалася Українським національним об’єднанням.
Тут, очевидно, ідеться про визначних радянських українців, евакуйованих на схід під час німецької окупації України. Раду народних комісарів (уряд) УРСР евакуювали до Саратова, однак багато людей і установ опинилося також в Уфі та інших містах Радянського Союзу.
У цей період у паризькому уряді УНР посаду військового міністра обіймав О. Удовиченко. Син В. Сальського Юрій служив у польських військово-повітряних силах, разом з якими евакуювався до Франції. В. Сальський помер у Варшаві 5 жовтня 1940 р.
Є. Побігущий (1901—1995) — ветеран Галицької армії. Через деякий час після поразки перших визвольних змагань мобілізований до Війська польського. Під час Вересневої кампанії командував ротою, пізніше — батальйоном. Потрапив у німецький полон, з якого був звільнений навесні 1940 р.
Під час радянської окупації Західної України у вересні 1939 р. K. Левицький залишився у Львові. Невдовзі його затримав HKBC, і півтора роки ветеран українського національного руху провів у тюрмі на Луб’янці. Враховуючи популярність політика серед західних українців та зважаючи на його похилий вік (80 років), радянська влада звільнила й повернула К. Левицького до Львова.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу