Володимир В'ятрович - Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Важливим питанням була «українізація», а точніше — «деполонізація» регіону. Радянська влада відкрила в регіоні 6900 шкіл, із яких 6000 були україномовними, хоча навчальний процес у них був просякнутий радянською пропагандою, антирелігійною боротьбою, вихвалянням «партії Леніна і Й. Сталіна» та «великої російської культури». З 3 січня 1940 р. усі школи регіону були переведені на загальносоюзний стандарт з обов’язковим поглибленим вивченням російської мови.

Було формально «українізовано» Львівський університет імені Яна Казимира й надано йому нове ім’я — Івана Франка. Однак більшість професорів залишилися польськомовними, а їхня заміна, направлена зі Сходу, частіше викладала російською, а не українською мовою (серед професорів на початку 1941 р. було 52 поляки, 22 українці, 8 євреїв, а серед студентів по 40 % українців і поляків, 20 % — євреїв). Пріоритетну роль в університеті почали відводити кафедрам марксизму-ленінізму.

Паралельно з «українізацією» радянська влада розпочала соціально-економічні перетворення в західноукраїнському регіоні. Насамперед було здійснено спробу розв’язати проблему аграрного перенаселення, яка була традиційно гострою для Західної України. У великих землевласників, а також у польських осадників і колоністів було конфісковано 2 700 000 га орної землі. Однак до рук селян було передано 1100 000 га, а 1 600 000 га використали для створення перших радгоспів і колгоспів у західноукраїнських областях (одразу їх було створено 180). Протягом першого року існування радянської влади в регіоні вступ до колективних сільськогосподарських підприємств був добровільною справою, але з листопада-грудня 1940 р. на селян почали чинити адміністративний тиск, щоб змусити їх записатися до колгоспів. Якщо до осені 1940 р. у Західній Україні було близько 200 колгоспів і радгоспів, то в січні 1941 р. уже близько 600, а в червні 1941 р. — 1359 колгоспів, 63 радгоспи і 174 МТС.

З грудня 1939 р. ЦК ВКП(б) було прийнято постанову «Про націоналізацію промислових підприємств і установ на території Західної України та Західної Білорусії». У результаті проведення під контролем відповідних компартійних структур зборів робітників у власників було відібрано понад 2500 промислових підприємств. Новими керівниками підприємств призначали робітників. Класовий підхід під час вибору керівництва призвів до того, що більшість націоналізованих підприємств із рентабельних перетворилися на дотаційні.

Намагаючись розв’язати проблему безробіття в промисловості, радянська влада розгорнула широку агітаційну кампанію із закликом до робітників їхати працювати в інші регіони СРСР, особливо на Донбас. Але добровольців виявилося небагато, тож працювати на Схід почали вивозити примусово. Переселяли здебільшого робітників-поляків. До середини червня 1941 р. із західних областей УРСР тільки на Донбас було відправлено 20 000 польських робітників. Їхнє ж місце займали селяни-українці. За рахунок такого переміщення населення радянській владі вдалося зменшити кількість безробітних у містах та малоземельних селян і покращити національний баланс міського населення, збільшивши частку українців у ньому із 18,6 до 29,2 %.

На радянський лад було перебудовано торгівлю та кооперацію. Майно кооперативних установ націоналізували. А об’єднання сільської споживчої кооперації було включено в систему Укоопспілки, яка підпорядковувалася Центросоюзові — верховному органу радянської кооперації.

Протягом зими-весни 1939—1940 рр. повністю ліквідували стару банківсько-фінансову систему. 21 грудня 1939 р. з обігу було вилучено польські злоті. До середини 1940 р. у західноукраїнських областях створили 6 обласних і 50 районних відділень Держбанку СРСР.

Чи не найважливішою складовою радянізації Західної України та її інтеграції з іншими частинами СРСР стали масові репресії, розгорнуті відомством Л. Берії в регіоні. Виконуючи вказівку наркома «очистити міста й села від ворожих елементів», співробітники НКВС уже з вересня-жовтня 1939 р. розпочали масові репресії.

Утікаючи від переслідування з боку радянської влади, упродовж вересня-жовтня 1939 р. на територію сусідніх держав перебралося 120 000 поляків (військові, поліцейські, чиновники). Від 20 000 до 30 000 українців — активістів патріотичних організацій — перейшло на територію Польщі, зайняту німецькими військами.

5 грудня 1939 р. було ухвалене рішення ЦК ВКП(б) і Ради народних комісарів СРСР про виселення родин польських осадників із території Західної України та Західної Білорусії. Протягом зими 1939—1940 рр. за лютого морозу до Сибіру, Архангельської, Пермської, Вологодської, Ярославської областей, Комі АРСР, Казахстану та Середньої Азії з території західних областей УРСР було депортовано 550 000 осіб, здебільшого польських осадників і колоністів, а також тисячі заможних українських селян, лісників української та польської національностей.