Володимир В'ятрович - Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Однак опір фінів агресорам виявився навдивовижу рішучим. Вони мобілізували 10 піхотних дивізій, 4 піхотні й 1 кавалерійську бригаду, 31 окремий піхотний батальйон, збільшивши чисельність своєї армії майже до 300 000 осіб. Незважаючи на відсутність належного технічного оснащення (у фінській армії було тільки 768 гармат, 26 танків, 114 літаків і 14 кораблів), фіни, користуючись складним для наступу рельєфом і гарно підготованими оборонними рубежами (так звана «лінія Маннергейма»), зуміли зупинити радянський бліцкриг.

Примітивна тактика лобової атаки завдавала Червоній армії болючих втрат і не дозволяла ефективно просуватися вперед. Ветеран фінської війни, уродженець України Г. Гаращенко згадував: «Одяг солдатів не відповідав потребам. Тепліше обмундирування мали командування, політруки, льотчики й танкісти: у них були кожухи, ватні фуфайки, валянки... Для піхотинців же це вважали великою розкішшю. Мовляв, у важких тулупах незручно йти в атаку на штурм. У бій ішли в сірих вовняних шинелях, бавовняних гімнастерках, байковій білизні, ватяних рукавицях, у шоломах-будьоновках із напівшерстяною підкладкою... на ногах черевики з обмотками. А їжа! Хліб прибував на передову у вигляді мерзлої цеглинки, така ж каша, ледь теплий чай. Навіть „наркомівські“ сто грамів підмерзали на такому морозі. У фінів був теплий, легкий одяг із вовни та гагачого пуху й хутряне взуття. У раціоні кожного єгеря, окрім шкалика зі спиртом, були ще й термос із гарячою кавою та шоколад. Вони не мерзли. Мені й зараз стає моторошно, коли в уяві постають ті жахливі дні. Трупами червоноармійців було устелено ліси, поляни, дороги й тороси Фінської затоки. Я не перебільшую. Скільки молодих (а нашу 95-ту дивізію поповнювали двічі по п’ять тисяч осіб) навіть не побували в жодному бою: ввечері прибували на передову, влаштовувалися у снігових заметах і <...> засинали навіки. Замерзали й поранені, не дочекавшись медичної допомоги. Згодом від безвиході ми стали споруджувати укриття з тіл убитих однополчан. Утепляли ці страшні шатра вовняні шинелі загиблих товаришів».

Протягом першого місяця боїв Червона армія втратила майже 70 000 солдатів і командирів (понад 11 000 убитими, 6000 зниклими безвісти, майже 36 000 пораненими, 18 000 обмороженими). Протягом січня 1940 р. Червона армія на фінському фронті кардинально збільшилася. Її чисельність була доведена до 1 300 000 осіб, на озброєнні яких перебувало 1500 танків, 3500 гармат, 2700 літаків. 24 січня 1940 р. за спинами червоноармійців були створені спеціальні загороджувальні загони військ НКВС, які без попередження знищували всіх, хто відступав. Після нечувано кривавих боїв до кінця лютого 1940 р. Червоній армії вдалося прорвати оборонні рубежі фінів і змусити їх підписати мирну угоду з територіальними поступками СРСР. Однак ціна цієї «перемоги» була приголомшливою — понад 430 000 осіб (126 875 убитими та померлими від ран, 264 908 пораненими й обмороженими, 39 369 зниклими безвісти). Фіни втратили 21 396 осіб убитими, 1434 зниклими безвісти й 43 557 пораненими, віддали важливі території, але відстояли незалежність.

Відчуття несправедливості війни, яку вів СРСР проти Фінляндії, серйозно позначилося на настроях солдатів і командирів Червоної армії, особливо на вихідцях з України. З боку щойно мобілізованих українських резервістів НКВС фіксував погрози командирам і масове дезертирство. Дорогою на фронт з ешелонів 41-го запасного окремого стрілецького батальйону (700 осіб) утік кожен сьомий. Однак уникнути сумної долі «сталінського гладіатора», на жаль, удавалося не всім: 7-ма Чернігівська стрілецька та 44-та Київська стрілецька дивізії майже повністю полягли в снігах Фінляндії, по чверті особового складу втратили інші дивізії, сформовані в Київському, Харківському та Одеському військових округах.

Показовою була доля згаданої 44-ї дивізії, що входила до складу 9-ї армії під командуванням комкора В. Чуйкова. Фінським військам вдалося розчленувати 44-ту дивізію й узяти її в оточення. Комкор В. Чуйков двічі ставив питання перед начальником Головного політуправління Червоної армії Л. Мехлісом, який перебував у штабі 9-ї армії, про відведення 44-ї дивізії на схід, однак двічі отримував категоричну відмову: оточеним частинам заборонили вириватися з пастки. На свій страх і ризик командування дивізії розпочало прорив з оточення, залишивши фінам усю важку техніку (43 танки, 270 автомобілів і тракторів). Під час прориву загинуло 1500 осіб, 2200 зникли безвісти. Фіни захопили 6000 гвинтівок і 300 кулеметів. З оточення вийшло лише трохи більше двох тисяч червоноармійців і командирів.