Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Завдяки пропоміщицькій і відверто антиукраїнській політиці денікінців більшовики як їхні вороги знову набули популярності в суспільстві. Але тепер наміри втілення в життя усього комплексу заходів з комуністичного будівництва, що викликали незадоволення українського суспільства 1919 р. (великі земельні господарства, продовольчі реквізиції, нехтування українською мовою та культурою, централізація господарства та цілковите «злиття» України з Росією) були відхилені Кремлем як нереальні. Повторне застосування усіх цих заходів могло остаточно зруйнувати наявні в українському суспільстві ілюзії щодо більшовиків і спричинити остаточну втрату ними України. Постало питання: чим же таки поступитися? Частково воно було вирішене після тривалих дискусій у листопаді—грудні 1919 р., але певна корекція — у сенсі відносин між УСРР та РСФРР — сталася вже наприкінці 1920 р.

Одним із чільних завдань при цьому було знаходження порозуміння з впливовими в українському суспільстві боротьбистами, які теж були прихильниками комунізму та радянської влади. Нагадаємо, що із серпня 1919 р., після об'єднання УПСР (комуністи-боротьбисти) із УСДРП(незалежні-ліві), постала партія Українська комуністична партія (боротьбисти) — УКП(б). Суть розбіжностей більшовиків з оновленою партією лаконічно схарактеризував О. Шумський: «В тактиці аграрної політики, в поглядах на відносини радянських республік [...], в поглядах на розвиток української культури». Саме в цьому напрямку й було підрихтоване комуністичне будівництво в Україні 1920 р.

1919 р. основною причиною поразки більшовиків в Україні став курс на комуністичне будівництво. Однак питання мовно-культурної уніфікації в Україні того року не було актуальним для Кремля. Це була внутрішньоукраїнська проблема, яка постала через те, що абсолютна більшість членів КП(б)У були російськомовними та російськокультурними. У спрямованих на підтримку української культури кроках більшість діячів КП(б)У, відповідно до комуністичної доктрини, вбачали повернення до вже подоланої «стрибком», як вони вважали, більшої частини капіталістичного етапу розвитку суспільних відносин. Відступати в той час, коли перемога здавалася близькою, не хотілося. Але поразка 1919 р. змусила переглянути плани.

Боротьбисти, які в умовах денікінської окупації стали головною підпільною партією, критикували більшовиків за зневагу до української культури. Те саме стверджувала й частина членів КП(б)У, що згуртувалася навколо української організації при Московському комітеті РКП(б), а відтак, коли до неї приєднався П. Попов, почала називатися «група Попова». Невдоволення українського суспільства комуністичним штурмом, в тому числі і його мовно-культурним аспектом, доводили й зведення з фронтів. Кремль погодився на деякі поступки у цій сфері.

Такими кроками Кремль намагався знизити актуальність національного питання і подолати рух за створення реально самостійної України, в тому числі й радянської. Ці поступки були розраховані передусім на українську інтелігенцію, адже, як зазначав. X. Раковський, рух за незалежність України «спирається на українську інтелігенцію, особливо на вчительську спілку, що має понад 20 000 членів, та на Український союз кооперативів, який є міцною економічною організацією, що охопила своєю мережею всю Україну, особливо правобережну». Ці люди формували процес непідконтрольної більшовицьким керманичам самоорганізації суспільства в Україні. Отже, вони були ворогами Кремля.

Керівництво РКП(б) наполягло на припиненні практики зверхнього ставлення до української мови та культури. Напередодні вигнання денікінців з України мовне питання не було предметом дискусій — з тим, що українська мова існує і має право на розвиток, формально погоджувалися як більшовики України, так і кремлівські керманичі. Принципово можливими такі поступки стали насамперед тому, що, на відміну від переважної частини керівників білогвардійського руху, компартійні керманичі не були біологічними шовіністами. У резолюції «Про Радянську владу на Україні», ухваленій 29 листопада пленумом ЦК РКП(б) і підтвердженій 2 грудня 1919 р. VIII конференцією РКП(б), наголошувалося: «4. Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. ін.) протягом століть придушувалися царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) ставить в обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню перешкод до вільного розвитку української мови і культури... Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою». Зазначимо, що перший україномовний переклад назви резолюції звучав так: «Про Совітську владу на Україні».