Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Ці пропозиції, що вже справді були ініціативою українських керманичів і втілення яких могло б свідчити про намір надати майбутньому об'єднанню форми «радянської» (а не «російської») федерації, були проігноровані Кремлем. На відміну від позиції керівництва УСРР, яке, приміром, навіть у об'єднавчій декларації від 19 травня 1919 р. наголошувало на потребі об'єднання збройної боротьби «в усіх існуючих совітських республіках» та необхідності зосередження усіх матеріальних засобів «навколо спільного для всіх республік центру», у центрі таке об'єднання бачили як входження України до складу РСФРР.

Яскравим віддзеркаленням позиції Кремля стало інтерв'ю Л. Каменева газеті «Правда», яке він дав після повернення з України. У ньому Камєнев наголосив: «Мова йде не про створення української армії, а про те, щоб залучити всі українські партизанські загони в єдину Червону армію. Взагалі, потрібно злити Україну з Росією . Потрібно негайно приступити до об'єднання основних галузей управління та господарства. Це питання про повне злиття вже поставлено і вже вжиті заходи до практичного його вирішення (виділення у тексті в оригіналі, курсивом — наше. — Лет.). [...] Крим, як і Україна, має увійти до складу єдиної Совітської Росії».

З виділеними в цитаті твердженнями не могло погодитися керівництво УСРР. У Києві таке «злиття» на той час вбачалося політично недоцільним кроком. Врешті, у схвалюваних до того часу резолюціях, як і в уже згаданій статті 4 Конституції УСРР, йшлося про потребу створення «міжнародної соціалістичної радянської республіки», а не розширення «російської».

Позиція керівництва УСРР щодо відносин із РСФРР була чітко зафіксована у резолюції пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня. Її текст не можна відшукати у численних збірниках документів, немає його і в об'ємному виданні резолюцій і рішень з'їздів, конференцій і пленумів ЦК КПУ, де мали б бути розміщені всі такі документи. Щоправда, у цьому збірнику згадується, що пленум ЦК КП(б)У від 27 травня «розглянув питання про відносини РСФРР і УСРР», але через невідповідність ухваленої з цього приводу резолюції ідеологічному курсу 1960—1980-х рр. вона не була опублікована. Аналіз цього документа дає змогу визначити особливості «українського погляду» на перспективи розвитку відносин України з Росією та державного статусу УСРР. Наводимо це рішення без купюр:

«1. Формальна самостійність УСРР має ще залишитися.

2. Діям деяких занадто старанних агентів РСФРР /особливо військових і продовольчих/, що не зважають на національні особливості Українського селянства, потрібно покласти край найрішучішим чином.

3. Та необхідна централізація, рішення про яку ухвалено постановою Політбюро ЦК КПУ за пропозицією ЦК РКП, має здійснюватися відкрито, у вигляді формальних постанов повноважних органів РСФРР та УСРР /ЦВК/. Зокрема, питання про централізацію військового командування, залізничної справи, Раднаргоспу та фінансів потрібно вирішити саме таким чином.

4. Безпосереднє розпорядження на місцях, минаючи Центр.[альні] Устан.[ови] Українських Республік (ймовірно, малось на увазі „Української Республіки“. — Авт.) безумовно неприпустиме.

5. Означені рішення довести до відома ЦК РКП, для чого делегувати до Москви т. Раковського, якому одночасно доручається провести перемовини про форми об'єднання обох республік».

Резолюція пленуму свідчить про те, що в керівництві КП(б)У до прагнення центру «злити» Україну поставилися критично. Українські керманичі не заперечували потреби тісного об'єднання, але категорично наполягали на тому, що єдиним розпорядником в Україні мають бути саме центральні органи влади УСРР. Це прямо суперечило намірам Кремля.

Після згаданого інтерв'ю Л. Каменева газеті «Правда» за намірами якомога швидше ліквідувати українську державність закріпилася назва «курс Каменева» або «каменєвський курс», з яким керівництво УСРР не погоджувалося. В. Затонський, який у той час намагався залагодити галицькі справи, у датованій 31 травня 1919 р. телефонограмі з Проскурова (нині — місто Хмельницький) відзначив ще один чинник, що мав спонукати до хоча б тимчасової відмови від курсу на «злиття»: «Тепер великою перепоною в роботі є поспішність москвичів, що квапляться приєднати Україну. Галичани-українці бажають об'єднуватися з нами, але з підозрою ставляться до русифікації, особливо коли читають „Правду“, московські „Известия“ і особливо останні номера „Боротьби“». І далі питав: «Чи справді взято каменєвський курс, яке ставлення нині до боротьбистів?»