Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Відповідь української сторони на пропозицію Раднаркома була закономірною: «Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки не признає буржуазність і контрреволюційність за всяким, хто не належить до більшовицького напрямку й не похвалює політики народних комісарів». Оскільки протягом місяця ситуація для більшовиків змінилася на краще, то Раднарком уже мав можливість діяти жорсткіше. Відповідь Ради була названа «наскільки невизначеною та ухильною, що вона межує зі знущанням». Раднарком Росії заявив, що це «зриває розпочаті нами мирні переговори та покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни».

Незважаючи на фактичне схвалення воєнних дій, прямого оголошення війни проти УНР ленінський Раднарком не зробив. Більшовицькі керманичі усвідомлювали, що реакція українців на таке могла бути ще більш антибільшовицькою, ніж на ультиматум. Та й нагальної потреби у прямій війні не було: з одного боку, тривав процес внутрішнього розкладу Центральної Ради, де ліві есери готували переворот, а з іншого — воювати з УНР можна було без оголошення війни, оскільки на той час уже існував радянський сурогат української державності.

Після невдалої спроби захопити владу на І Всеукраїнському з'їзді рад та спричиненому ультиматумом до Центральної Ради антибільшовицькому єднанню різних політичних сил в Україні ленінський Раднарком вирішив змінити тактику дій. Довести свою послідовність у національному питанні та звести до соціальних суперечностей протистояння з Центральною Радою було вирішено іншим шляхом. У Харкові було створено радянську Українську Народну Республіку (УНР, траплялися й інші назви) — територіальне радянське утворення з деякими національними ознаками. Вживана у нашій праці назва — УНР — була зазначена в центральному періодичному виданні радянської України — «Вістнику УНР», а отже, публічно вживалася найчастіше. Окрім «УНР» уживалися ще й назви «Українська робітничо-селянська республіка», «Українська радянська республіка», до яких після II Всеукраїнського з'їзду рад у березні 1918 р. додавалося слово «федеративна». Слід відзначити, що певний час ленінський Раднарком залишав за собою шлях для відступу — паралельно з вітаннями радянської УНР велися переговори Раднаркому із Центральною Радою, що формувало ілюзії в «лівого» її крила щодо можливості порозуміння з більшовиками.

Відразу після київського провалу пробільшовицькі делегати Всеукраїнського з'їзду рад переїхали до Харкова і приєдналися до з'їзду рад Донецько-Криворізького басейну. Об'єднаний з'їзд відбувся 24—25 (11—12) грудня 1917 р. і був проголошений «справжнім» І Всеукраїнським з'їздом рад. Щодо взаємин України з Росією підкреслювалося: «І Всеукраїнський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську республіку як федеративну частину Російської республіки, оголошує рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної Ради, викриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер». Цікаво, що радянська Росія на той час ще не була проголошена федеративною республікою — ленінський Раднарком перебував у пошуку прийнятної форми державного устрою Росії. Цим рішенням пробільшовицька УНР ставила воза поперед коня, оскільки ленінський Раднарком, який цим рішенням визнавався центральним урядом Росії, з формою державного устрою Росії ще не визначився. Про незалежність радянської України (втім, як на той час і УНР Центральної Ради) у рішенні з'їзду, звичайно, не йшлося.

Обраний на з'їзді вищий орган радянської влади між Всеукраїнськими з'їздами рад було названо Центральним виконавчим комітетом рад України (ЦВК рад України). У більшовицькому сленгу часто використовувалася назва «Цикука» — від російськомовного «ЦИК советов Украины». Першим рішенням, що ухвалила новоутворена Цикука на засіданні від 26 (13) грудня 1917 р., стало затвердження тексту телеграми до Раднаркому. Сам факт того, що першим стало звернення до Раднаркому Росії, свідчить про «походження» радянської влади в Україні. У цій телеграмі звітувалося про готовність членів ЦВК України сприяти виконанню ленінської дореволюційної настанови про перетворення світової війни на громадянську: «Якщо проллється на Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із Радою». Цим самим більшовики, що працювали в Україні, намагалися зняти з радянської Росії провину за війну з УНР.