Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Наявна на час захоплення влади більшовиками марксистська теорія не передбачала можливості комуністичного/соціалістичного будівництва у напівфеодальній країні, якою, по суті, і була Росія станом на 1917 рік. Однак більшовицькі керманичі не лише захопили, а й утримали владу і вже під неї модифікували теорію. До влади більшовицькі керманичі прийшли без будь-яких навичок управління, але з доволі чітким образом уявлюваного майбутнього. Ці навички, в тому числі й уміння миттєво переорієнтовувати гасла/декларації з огляду на настрої суспільства, були сформовані важкими досвідом 1917—1921 рр. Тоді ж було апробовано на практиці й ті методи управління, які, з одного боку, так чи інакше (1919 р. — найбільше, за що більшовики й поплатилися) відповідали комуністичним уявленням про найближче майбутнє, а з іншого — намагалися враховувати реальні можливості Кремля. Дослідження радянської історії свідчить, що від основних уявлень та спроб втілити своє бачення в життя верхівка більшовиків у наступні роки так і не відмовилася. Тому в подальшому більшовицька влада тією чи іншою мірою повторювала застосовані в 1918—1920 рр . заходи з комуністичного будівництва. Найповнішою мірою це стосується «сталінського» періоду історії, але є характерним і для інших періодів. Отже, для розуміння сутності радянського комунізму в першу чергу треба проаналізувати його початки.

Основні уявлення про майбутнє і, відповідно, про основні принади комунізму, який і вважався таким майбутнім, у більшовицьких керманичів сформувалися задовго до захоплення ними влади. Тому так важливо продемонструвати їх зміст. У тому числі й для того, щоб з'ясувати, як стало можливим свідоме визнання значною частиною тогочасного активного політикуму насильства необхідним чи навіть ключовим методом державного будівництва. Найбільші катастрофи України (голод 1921—1923 рр., колективізація, Голодомор, «розстріляне відродження», викорінювання носіїв національної свідомості як серед українців, так і серед національних меншин) були безпосереднім наслідком нав'язаного в 1917—1921 рр. і схвально сприйнятого частиною українського суспільства комуністичного проекту. Причому навіть прихильники комунізму «з Україною в серці» не-більшовицького походження, такі як Михайло Полоз, Олександр Шумський, Володимир Винниченко, як правило, так і не визнали своєї принципової помилки в оцінці як загальних перспектив комуністичного будівництва, так і насилля як його ключового методу.

У книзі звертається увага на ті сфери життя, щодо яких компартійні керманичі створювали ілюзію сприяння, тобто формально підтримували ідею їхнього розвитку, але при цьому програмові засади комунізму/більшовизму не могли (цілковито або частково) сприяти реальному втіленню в життя тих ілюзій. Передусім це стосується національно-культурного та державного розвитку України, використання більшовицьким керівництвом селянської мрії у своїх цілях. Значно менше уваги приділено розвитку промисловості та робітництву. Причина проста — проголошувані більшовиками гасла та програмові засади комунізму в цьому випадку не суперечили між собою. З концепції цієї книги випадає також аналіз релігійної політики. Адже влада навіть формально ніколи не ставила завдання сприяти розвитку релігії та церковної справи, не оголошувала церкву своїм «союзником» тощо. Отже, ілюзій щодо розвитку церкви не формувала. І це цілком закономірно, бо церква, принаймні до початку радянсько-німецької війни 1941 р., була її прямим конкурентом за душі людей.

Опис подій у книзі обмежується 1917—1938 рр., тобто тими роками, коли, пройшовши певні пертурбації, радянський проект надовго усталився в Україні. Хронологія та тематика диктує і відповідні територіальні рамки дослідження, яке обмежуються територією радянської України того періоду. Таким чином, поза увагою залишилися західноукраїнські землі, які на той час були у складі Польщі і про «принади комуністичного раю» на практиці почали дізнаватися лише з початком Другої світової війни. Не включено до книги і матеріали з історії Криму, який з 1921 р. мав статус автономної республіки у складі РСФРР. Пояснення просте: українське питання, яке є чи не основним предметом уваги в аналізі подій у радянській України, у політиці Кремля щодо Криму не було актуальним.

Аналіз уявлень та гасел більшовизму в «довладний» (тобто до жовтня 1917 р.) період є вельми важливим для розуміння сутності радянської влади. Саме в цей час у більшовицьких керманичів сформувався той образ майбутнього, який вони намагалися втілити після «Жовтневого» перевороту 1917 р. При цьому необхідно розмежувати час, коли влада для більшовиків була лише далекою перспективою, з тими насиченими подіями місяцями, старт яким дала Російська («Лютнева») революція.