Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Л. Троцький на VII Всеукраїнській конференції у квітні 1923 р. відверто визнав, що «було б легше будувати соціалізм, якби не було... різноманітності мов національних культур». Однак у Кремлі добре розуміли, що прямолінійна пропаганда ідеї «злиття націй» призводить до зворотного результату. Тому головною небезпекою в національному питанні був задекларований великодержавний шовінізму але не як такий взагалі, а як живлюще джерело для «місцевого націоналізму». Зокрема, у резолюції XII з'їзду РКП(б) про великодержавний шовінізм говорилося так: «Цей ухил шкідливий не тільки тому, що він, гальмуючи справу формування комуністичних кадрів з місцевих людей, які знають національну мову, створює небезпеку відриву партії від пролетарських мас національних республік, а й насамперед тому, що він живить і вирощує змальований вище ухил до націоналізму (до націоналізму місцевого. — Авт .), утруднюючи боротьбу з ним».

Загравання більшовицьких керманичів з українською інтелігенцією зумовлювалося не стільки впливом останньої на українське селянство, скільки нагальною потребою використати цю найосвіченішу верству українського суспільства для стрімкого і якісного підвищення культурно-освітнього рівня народних мас. Політикою коренізації влада вбивала двох зайців: підвищувала свій авторитет серед місцевого населення й прискореними темпами створювала передумови для переходу до індустріального суспільства.

Однак така політика потребувала теоретичного обґрунтування. Адже для адептів комунізму було засадничим бачення комуністичного/соціалістичного суспільства як наступної за капіталізмом ланки суспільного розвитку. Відповідно, вони не бажали сприяти поширенню тенденції щодо «пробудження національного життя і національних рухів», яка, за В. Леніним, була характерна для початкового етапу капіталізму. Таке ставлення до проблеми здавалося цілком логічним, адже весь капіталістичний етап загалом вважався подоланим революційним «стрибком». Тому політика коренізації/українізації багатьом комуністам здавалася гальмом соціалістичного будівництва. Щоб вона не виглядала як відступ від комуністичної мрії, варто було якось її обґрунтувати теоретично.

В Україні потреба в такому обґрунтуванні стала більш нагальною після приїзду Л. Кагановича та певного пришвидшення українізаційних процесів. Українська мова ставала «головнішою», а щодо росіян дедалі частіше почали вживати термін «національна меншість». Звичайно, це викликало незадоволення тієї освіченої і досить впливової верстви суспільства в Україні, яка української мови не знала і знати не бажала. Частина українофобів, серед яких вагому частку становили відряджені в різні роки до України комуністи та комсомольці з Росії, обґрунтовувала таке своє ставлення завданням побудови комунізму. В Україні тією чи іншою мірою відсіч таким настроям давали, але далеко не для всіх незадоволених українські діячі були авторитетом. За виконання завдання теоретичного обґрунтування заходів зі сприяння розвитку національних мов у всесоюзному масштабі був змушений взятися генсек РКП(б) Й. Сталін. Про обставини та завдання такого обґрунтування мова піде далі.

Проголошення радянським керівництвом нової економічної політики знаменувало поворот до мирного будівництва. Знекровлена країна стала на шлях відбудови народного господарства, а заразом і творення «пролетарської культури», яка мала гідно репрезентувати першу в світі країну диктатури пролетаріату.

Двоїста суть літературно-мистецької інтелігенції як суспільної верстви, що займається розумовою працею та водночас творить і зберігає духовні цінності, визначила фатальну неминучість її конфронтації з більшовицькими плановиками. Адже більшовики прагнули монополії в ідеологічній сфері, яка засадничо завжди була і залишається цариною інтелектуалів. 1922 р. в УСРР остаточного оформлення набуває радянський апарат контролю за культурними процесами, всі відгалуження якого підпорядковувалися Відділу агітації та пропаганди (Агітпроп) при ЦК КП(б)У Політика українізації давала надію на національно-культурне піднесення у духовній сфері. Саме в цей період, коли тоталітарні тенденції ще не встигли стати панівними в середовищі українських літераторів, розпочалися дискусії щодо вирішення низки літературно-мистецьких питань, спрямованих на пошук нових смислів і змісту творчості.