Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Сталін був готовий, він взагалі був на багато що готовий, аби не згасала пожежа в Європі. 9 жовтня «Правда» повідомила, що в ході розмови пана Шнурре з товаришом Молотовом було встановлено згоду про те, що економічна програма «буде здійснюватися обома країнами прискореним порядком і в широкому масштабі. При цьому, зокрема, відбулася угода про те, що СРСР негайно приступить до постачання Німеччини сировиною, а Німеччина - до виконання поставок для СРСР».

Створений в Парижі 30 вересня 1939 року польський еміграційний уряд Рачковського - Сікорського не визнав територіальних змін у Польщі, але Сталіну на їх думку було глибоко начхати. «Правда» на новину відреагувала фейлетоном.

Лондон і Париж, не бажаючи примножувати число ворогів і розглядаючи дії СРСР як менше зло у порівнянні з німецькою окупацією всієї польської території, на дії Червоної Армії відреагували спокійно, кваліфікувавши їх як випереджувальні стосовно Німеччини. У виступі на радіо 1 жовтня лідер опозиції Черчиль роз'яснював обуреній англійській громадськості: «Росія проводить холодну політику власних інтересів. Ми б хотіли, щоб російські армії стояли на своїх нинішніх позиціях як друзі та союзники Польщі, а не як загарбники. Але для захисту Росії від нацистської загрози явно необхідно було, щоб російські армії стояли на цій лінії. У всякому разі, ця лінія існує, й, отже, створений Східний фронт, на який нацистська Німеччина не посміє напасти». Підступним англосаксам ні до чого було об'єднання Німеччини й СРСР перед обличчям спільного ворога. Навпаки, між ними слід було вбити клин, перетягнути поки ще «нейтрального» Сталіна в «демократичний табір». Про те й мова: «Враховуючи міркування власної безпеки, Росія не може бути зацікавлена в тому, щоб Німеччина влаштувалася на берегах Чорного моря або щоб вона окупувала Балканські країни й підкорила слов'янські народи Південно-Східної Європи. Це суперечило б історично сформованим інтересам Росії».

Тим часом обидва режими, не звертаючи уваги на провокацію сера Вінстона, «в порядку дружньої обопільної згоди» взялися освоювати придбані території. Німеччина одну частину Польщі оголосила чисто німецькими землями, іншу - генерал-губернаторством Німецької імперії.

Політбюро ЦК ВКП (б) 1 жовтня прийняло програму радянізації західних областей, яка стала неухильно здійснюватися. Вибрані 22 жовтня Народні збори Західної України й Західної Білорусії, «висловлюючи непохитну волю та бажання народів», 27-29 жовтня одноголосно проголосили на «звільнених» територіях Радянську владу.

«Польська держава була тюрмою народів, - говорилося в Декларації зібраних у Білостоці Народних зборів Західної Білорусії, - уряд проводив мерзенну політику насильницького ополячення. Білоруси, українці та інші народи не польської національності були позбавлені права на розвиток своєї культури й навіть на рідну мову. Національні білоруські, українські та єврейські школи були розгромлені. Такі були порядки та умови життя трудящих Західної Білорусії в колишній польській державі. Народи великого Союзу Радянських Соціалістичних Республік простягнули нам руку братньої допомоги і назавше звільнили трудящих Західної Білорусії з-під ярма політичного, соціального й національного гніту. Вперше народи Західної Білорусії отримали право розпоряджатися своєю долею…

Приклад Радянського Союзу й досвід нашого життя в панській Польщі переконують нас у тому, що тільки Радянська влада може позбавити народи Західної Білорусії від експлуатації, бідності, голоду й безправ'я. Тільки Радянська влада забезпечить нам політичне, господарське й культурне процвітання, забезпечить свободу національного розвитку всіх народів Західної Білорусії».

Враховуючи конкретні обставини, важко собі уявити інший результат. Чисельність військ у складі Білоруського й Українського фронтів у жовтні досягла більше 2,4 мільйона осіб, тобто на п'ять жителів припадала одна «людина з рушницею». Командири, політпрацівники й бійці-агітатори, поряд з місцевими та заїжджими комуністами, брали найактивнішу участь у виборчій кампанії з висунення кандидатів у депутати: «Вони несли в маси слова правди про першу в світі соціалістичну державу, про життя трудящих СРСР, допомагали висуватив Народні збори кращих синів і дочок народу». В Західній Україні одна тільки 6-а армія відправила в народ 3000 агітаторів. На додаток до них прибув «десант» з СРСР, наприклад, у Західну Білорусію Мінськ надіслав 4000 пропагандистів, 250 лекторів та 12 автоагітколон. Кампанія тривала два тижні, перебігала бурхливо й барвисто - з листівками, плакатами, зборами, музикою, піснями й буфетами. Право висування мали Тимчасові управління, Селянські комітети, збори Робітничої Гвардії та колективи трудящих. Як повідомляв зі Львова доктор Едмунд Парнес: «Виборні комісії були укомплектовані самими комуністами, передвиборними зборами керували комуністи, оратори були призначені згори, точно так само були зверху продиктовані пропозиції та резолюції». Всі оратори закликали голосувати за бідняків, простих людей, наголошуючи на ленінській тезі про куховарку, що керує державою. Альтернативних кандидатур не було, відповідальними товаришами висувався один кандидат - і «за нього й голосували».