Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Так радник глави МВС Антон Геращенко написав на своїй сторінці в Фейсбук про знищення одного з танків.

«Щойно говорив з командиром спецбатальйону МВС «Азов» Андрієм Білецьким. Він повідомив мені, що годину тому розвідувально-диверсійна група «Азова» під керівництвом «Боцмана» підірвала на керованому фугасі танк російських терористів під Новоазовському. Горів танк на відмінно!» — повідомив він.

За його словами, під час операції був неважко поранений один з українських силовиків, йому вже надана меддопомога.

• Поблизу населеного пункту Дзеркальний Донецької області спільна група ЗС України та СБУ затримала десять військовослужбовців 331 полку 98 свірської дивізії Повітряно-десантних військ Росії.

Про це повідомляє прес-служба СБУ .

«Російські військовослужбовці затримані із особистими документами та зброєю. Вони дали свідчення, що батальйон десантників 23 серпня ц. р. був передислокований залізничним транспортом до Ростовської області РФ, а близько 3 години ночі 24 серпня підрозділ був піднятий по тривозі і отримав наказ здійснити марш у складі колони з кількох десятків БМД», — йдеться у повідомленні.

«Лише офіцерському складу було повідомлено, що російська техніка вторгнеться на територію України», — додали в СБУ.

• Батальйон «Азов» повернув контроль над містом Новоазовськ Донецької області.

Про це написав боєць «Азов» Захар Лаврентьев на сторінці батальйону в Фейсбук .

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

26 серпня 2014 року. Це був один з найтрагічніших днів, проведених нами в Іловайську. Ранок почався відносно спокійно, але ближче до обіду відновився обстріл. Почалося все, як звичайно, з кількох мінометних розривів навколо школи. На жаль, тривале перебування під обстрілами притупляє відчуття страху й пильності. Вже звикаєш до того, що вибух у 50 метрах від тебе майже безпечний. Часті «безпечні» розриви притупляють пильність та інстинкт самозбереження. Не у всіх, але у більшості. Мене з першого дня перебування в Іловайську дивували деякі бійці, які принципово не одягали бронежилети та каски. Серед бійців «Донбасу» був один майор Ніколов з позивним Лермонтов. Про нього відгукувалися як про філігранного гранатометника. Здатний дива творити з АГС-17. Так от, його майже ніколи не бачили в бронежилеті чи касці. Скажете безпечність? Можливо. Але людина, яка пройшла не одне бойове зіткнення й змогла зберегти собі здоров’я без індивідуальних засобів захисту, так не вважає. У таких людей своя логіка. Хтось вважав себе «заговореним». Хтось (як я, наприклад) філософськи ставився до питань життя та смерті і думав, що життя та смерть в руках Божих, і ніхто до Нього не запізниться й завчасно не потрапить. Якщо судилося померти, то ніякий захист не вбереже, а якщо не судилося, то носити на собі зайвий вантаж не має сенсу. Але у мене з цього приводу були свої «забобони».

Через деякий час обстріл знову відновився. Після трагічного випадку з хлопцями у дворі бажаючих вільно розгулювати вулицями під час артобстрілу значно поменшало. Наступне бомбардування застало нас з Деном біля згорілої «газелі» на розі будівлі. Ми забігли в найближче укриття, яким виявився підвал школи. Смерть наших побратимів справила сильне враження на всіх інших наших хлопців. На деяких обличчях було чітко видно стан безнадійності та страху. Одні намагалися заглушити в собі це почуття за допомогою алкоголю. Для інших це було шоком й змушувало ще сильніше обурюватись на все керівництво. На тих, хто, на їхню думку, вчасно не віддали наказ на вихід. На тих, хто влаштував парад у Києві й чхати хотів на нас в цьому проклятому Іловайську. На тих, хто віддавав накази, а сам не брав участі в штурмах. Для деяких настала повна безнадія. Знову стали проявлятися паніка і настрої поразки. Дивлячись на таких хлопців, я подумав, що для них війна теж закінчилася, бо ані бажання, ані сили, ані волі до опору долі у них вже не було. На щастя, таких було небагато. Я навмисно не стану називати імен. Я впевнений, що ці люди, вийшовши з Іловайська й продовжуючи жити далі, носять не тільки нагороди, а й почуття провини за проявлені тоді легкодухість та слабкість. Що стосується мене особисто, то хочу зізнатися — мені теж було страшно. Я належу до тієї категорії людей, які дуже чутливі до настроїв, що створюють навколишні люди. Перебуваючи в підвалі школи й слухаючи п’яне скиглення, сам переймався відчуттям повної безнадії. Я розумів, що це не правильно. Що не можна зараз піддаватися цьому почуттю, бо воно деструктивне і веде тільки до поразки й загибелі. Розумів, що лише в тверезому та адекватному стані можна розсудливо міркувати та знаходити правильні рішення для виходу з ситуації, що склалася. Підсвідомий страх не тільки паралізує, а й змушує робити вчинки, які ще далі віддаляють від надії на порятунок. Глушачи цей страх спиртним, боєць перестає адекватно реагувати на команди командира, а часом їх просто ігнорує.