Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Може, хтось буде шукати виправдання людям, які зловживали спиртним в ті дні, виправдовуючись, що з огляду на важку психологічну ситуацію таких людей можна зрозуміти. Що в них не було іншого вибору. Та як же тоді бути з тими, хто, перебуваючи в тих же умовах, знаходив у собі сили тримати оборону й виконувати поставлені завдання? Якби не вони, то ніхто не дожив би до виходу з Іловайська. Та й виходу ніякого не було б.

• Сергій Глотов та ін. «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»

НАЗАД ДО АЕРОПОРТУ

Із відкритим уторгненням регулярних російських військ на Донбас в останній тиждень серпня 2014 року українські підрозділи опинилися у надзвичайно важкій ситуації. Як пізніше зазначав в інтерв’ю журналістам Президент України Петро Порошенко, на кінець серпня у частинах, що перебували на передовій, було знищено чи пошкоджено 60—65% військової техніки. Якщо з бойовиками українські бійці могли впоратися навіть за таких умов, то повномасштабне вторгнення однієї із найсильніших армій світу вдалося стримати лише завдяки безпрецедентному героїзму українських воїнів, масштабній підтримці волонтерів та дипломатичним зусиллям на міжнародній арені.

Уже 26 серпня атаки ворога в районі Новосвітлівки стали набагато інтенсивнішими, ніж 24-го. В хід пішли російські танки Т-90А136-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади і Т-72Б3 200-ї окремої мотострілецької бригади. Росіяни використовували звичну для себе тактику спаленої землі, повністю знищуючи усі об’єкти, які могли би слугувати укриттям.

• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»

26 серпня 2014 року. По території станції тепер ходити небезпечно. Ми — головна мішень у цій частині міста. З кожним днем ворог концентрує тут усе більші сили. Є багато місць, які прострілюються. Якщо вже зважився поїсти смачного супчику в ангарі «Лєрмонтова» або зарядити телефон у головному корпусі — рухайся швидко. Але нікуди не зникає велика вірогідність, що перша міна чи снаряд дасть тобі по голові. Тоді вже добігався. У батальйоні декілька таких поранених є. Один із них просто сходив у туалет за вітром і — бамц! Перша міна ворожого обстрілу впала за декілька метрів.

Будівлі вже добряче потрощені. Повсюди видніються дірки від прямих влучань. Трава вся скошена мінами. Ангар «Лєрмонтова» весь просвічується. Усередині, як у космічній обсерваторії. Атмосфера оптимістична, якщо не брати до уваги деталей.

Між ангаром та основним корпусом — автопарк. Парочка автобусів, легкові автомобілі. Спереду навіть красується чорний БМВ, який я бачив при штурмі укріпленого району. Притягнули таки. Цікаво, вдалося їм завести його чи ні?

— Вітаю вас, друже командире!

— Здравствуй, «Пианист»!

— У вас є що поїсти?

— Да. Друже «Зугрес» постоянно балует нас вкусной пищей. А почему вы сами? Где «Камаз» и «Амбал»?

— Вони в «Діда» залишились у головній будівлі.

— А как там друже «Утес»?

— Шось морально виснаженим виглядає. Після того, як знищили «Мерседес» із гранатометом, — геть без настрою ходить. Та й ми теж такі ходили. Добре, що «Камаз» вантажівку знайшов.

— А чем «Утес» сейчас занимается?

— Взявся за електроенергію. Має декілька генераторів. Заряджає телефони, рації та ноутбуки. Скоро потоне там у безконечних проводах.

— Интересно.

— А на сьогодні будуть якісь завдання? Може, щось поштурмуємо?

— Нет, «Пианист». Штурмовать сейчас нет смысла. Нам нужны силы на оборону. Мы, конечно, могли бы выезжать, если б ваш гранатомет не уничтожили. Но тогда вы меня не послушались. Пока отдыхайте, друже. Возьмите лучше супчика поешьте. Очень хороший.

— Дякую!

Знову нагадав про болюче місце. Серце одразу здригнулося, як згадав про свій гранатомет. Який він чудовий був. Моє друге «я». Але тепер це порожні спогади. Треба було раніше думати.

А суп першокласний. Поснідав і пообідав зараз. Це велика рідкість тут. Усі переважно запихаються сухпайками. Вони вже так приїлися, що навіть гидко дивитись на той зелений колір пакунка. Одразу до горла підступає рвота.

Пишу далі, поки не вбили.

Основний блокнот я забув у Кураховому. Другий — згорів у машині під час великого обстрілу. Це вже третій нотатник. Від постійного переписування я вже сам як щоденник. Усі події викарбувані в пам’яті вогняним пером.

Знову клятий обстріл. Вибухи наближаються. Снаряди падають під стінами. Так і не дадуть дописати. Щоб ви скисли! Чорти!