Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

По рації я почув: «Всім!! Атака! Танки і піхота!» Я не знаю, хто це говорив, я встиг сказати лише: «Мужики, атака!» Навпроти мене сидів Кандела. Він сидів спиною до противника, і я побачив, як в уповільнених зйомках, почав тріскатися і розходитися бетон біля його голови. Внутрішній голос мені сказав: «Опусти голову вниз, інакше потрапить в обличчя». Я це і зробив. А потім вибух. Я розумію, що це бачити не можна. І чути не можна. Але я це бачив і чув.

Коли я прийшов до тями, побачив, що в кут, у якому всі ми знаходилися, потрапив снаряд, осколками якого нас усіх і уразило. Цього разу все серйозно. Я не знаю, якого саме маркування був снаряд, але в результаті його влучання всі були обгорілі. Кандела лежав намені, Славін лежав зліва від мене, весь обгорілий. Йому вибило зуби, зірвало шкіру до кісток на кінцівках. У Дениса струменіла кров з-під каски. Я не міг поворухнутися. В роті, в носі, у вухах — всюди була кров. Я її просто ковтав. Одне око не бачило взагалі. Я думав, що його вибило. Не знаю, як я зміг сказати хлопцям, але сказав, щоб вони покинули позицію; хто може і хто дістанеться живим нагору, нехай доповість, що нам потрібна допомога.

Славін і Денис Перевізник, незважаючи на поранення, покинули позицію, як могли, а я з Володею Канделою залишився лежати. Бій тривав. Я вирішив вберегти хоча б одне око і закрив його рукою.

А танкіст, напевне, в цей час бачив, що хлопці покидають позицію і вирішив нас добити. І вистрілив вдруге. І знову спалах і вибух. Оскільки Кандела лежав на мені, більше 90% осколків прошило його. А мене — те, що не могли втримати його бронежилет і мій, яким я був вкритий. Руку, якою я закривав око, зламало, пальці повивертало віялом. В долоні наскрізь стирчали осколки. І тут до мене підскочив доброволець, він подивився на мене, щось мені вколов і зник, це був Темур Юлдашев. Після чого до мене на позицію заскочив підполковник Саша, позивний «Сокіл» (він приїхав зі мною і був командиром добровольців). Але тоді я про це не знав. Він про щось мене питав. Не знаю, що я говорив, але пам’ятаю точно: я попросив, щоб врятували Канделу. Він був таким молодим і не був навіть одруженим. У нього не було найголовнішого — дітей, а це сенс життя. У мене в цьому відношенні було все в гаразд. Тому я просив врятувати Канделу. Сокіл так зробив: він покликав на допомогу, до нас на позицію заскочили ще хлопці і витягли Володю. Він лежав намені, і його кров змішалась з моєю.

Я був увесь просякнутий незрозуміло чим. Лежав весь в калюжікрові. Просто лежав і не міг навіть поворухнутися. Після того як витягли Володю, я помітив прямо перед собою гранату Ф-1. Вона лежала прямо перед моїм обличчям, і я хотів до неї дотягтися, щоб не дати противнику взяти себе в полон. І взагалі, тоді я думав, що мені хана: ока немає, рука переламана, пальці віялом, що знаходиться нижче пояса, я взагалі не знав. Я зовсім не міг поворухнутися. Але до гранати, яка лежала так близько, дотягнутися так і не зміг. І хто дивиться всілякі художні фільми про Рембо чи ще когось, яких ніхто і ніколи не може вбити, і думає, що можна після поранення встати і всіх перемогти, знайте — це все брехня.

Я продовжував лежати на дні пам’ятника. Граната все на тому ж місці перед очима. В кишені у мене посвідчення офіцера, в якому написано, що я народився в Росії в місті Липецьку. Там проходив службу в молодості мій батько, він теж офіцер запасу. Плюс у посвідченні написано, що я полковник і проходжу службу в командуванні високомобільних десантних військ

Я в той момент думав, що мене кинули або забули. Розумійте як хочете. Не знаю, скільки я там пролежав, але коли витягали Канделу, танкіст знову зробив постріл в мій пам’ятник. І ви уявляєте — влучив. Після трьох лобових влучень з танка і снаряда зверху я думав, що вижити мені було нереально. Тому я вирішив, що помер. Чув голоси, напевно, це були галюцинації. Мене засипало повністю будівельним сміттям. Стирчали тільки пальці. І тут я прийшов до тями, почав ворушитися. Почув, що мене хтось відкопує або робить щось в цьому напрямку.

Це був підполковник Сокіл, він, напевно, був моїм ангелом-охоронцем. І він знову мене чимось уколов. І ви не повірите: я ожив. Після уколу я йому сказав, що не можу ворушитися, що мені, напевно, відрізало ноги, я точно не пам’ятаю. І я тоді не знав, що (до перерахованих раніше ушкоджень) у мене зламані всі ребра. А Сокіл мене відкопував і щось говорив. Я був щасливий, що мене не кинули, не забули. Сокіл сказав мені, що ноги в мене є. Їх просто придавило плитою. І він її зараз відсуне. І дійсно ноги були пробиті, але вони були. Це мене надихнуло ще більше.