Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

одного мого чергування на мене вийшов товариш підполковник з 25-ї бригади, я буду називати його Мішою, по телефону з проанням про допомогу. Вони потрапили в засідку в Шахтарську, і у них великі втрати. Я негайно доповів у штаб сектора, про цю операцію ніхто не знав. І, як на лихо, артилерії в тому напрямку у нас не було. Я відразу передзвонив координаторам ВДВ в штаб АТО і доповів усе, що знаю. На що отримав відповідь, що вони теж це все знають і роблять все можливе. Загалом, мені доповідали про втрати людей і техніки, а я, як папуга, доповідав вище. Що робило керівництво для порятунку батальйону тактичної групи 25-ї бригади, яка потрапила в Шахтарськ, мені не повідомлялося. Але коли їм на допомогу кинули зведений батальйон з Десни, яким теж командував мій товариш, підполковник (я буду називати його Олексієм), я з ним зв’язався. І він мені доповів про реальні втрати і про картину, яку він бачив своїми очима, а також мені доповіли, що БТГр 25-ї бригади розблокована і виведена з Шахтарська в безпечне місце. Я знову зв’язався з бригадою для уточнення втрат. Мені доповіли, що в БТГр залишилося 9 одиниць на базі БМД, деякі можуть їхати, але не можуть стріляти, інші можуть стріляти, але не можуть їхати. І в строю залишилося до 50 десантників.

Кілька днів керівництво не могло прийняти рішення, після чого вирішили кинути їх на штурм Савур-Могили.

Так 10 серпня 2014 року мене покликали в штаб сектора і поставили завдання, щоб я вирушив на переправу, через яку 6-го і 7 серпня 2014 року вийшли з оточення наші частини, і забрав трьох убитих десантників, які довгий час вже лежали в полі на сонці. Я запитав, з чого вони взяли, що це десантники. Адже, за доповідями від 79-ї бригади, втрат у десантників на переправі не було. Мені відповіли, що загиблі хлопці одягнені в смугасті футболки, значить, вони — десантники. Ну, що вам сказати, в той час стільки мобілізованих військовослужбовців ходило в смугастих футболках і не мало ніякого відношення до діючих десантних частин, що ви не можете собі навіть уявити. І я поставив ще одне питання: «Ця територія нами не контролюється?» На що отримав відповідь: «Переправа під контролем механізованої бригади, але забирати тіла вони не хочуть». Як можна було мені відмовитися. Я, звичайно,погодився, але озвучив, що у мене немає навіть транспорту, на якому я можу їх вивезти. І транспорт мені виділили. Це був старий КРАЗ, на якому не було навіть кузова. Коли я його побачив, я повернувся назад доштабу і запитав, куди мені їх класти, адже там немає навіть кузова. Відповідь отримав відразу: «Прив’яжеш до рами». Що можна сказати, адже дійсно інших транспортних засобіву штабі сектора не було на той момент.

І сварити офіцерів, які дали мені таку команду, не можна. Ми викручувалися, як моглив районі 3-ї години ночі 18 серпня 2014 року або трохи пізніше. Точно я вже не пам’ятаю.

Мене викликали доштабу сектора, де я побачив двох генералів відразу. Це були генерал Литвин і генерал Думанський.

Обох я знав в обличчя. Вони довели мені, що на Савур-Могилі в скрутному становищі опинилися наші війська, якими командував на той момент полковник І.В. Гордійчук, мій товариш по службі, якого я знав більше 10 років. Йому потрібна допомога, котру я повинен надати. На що я відповів, що на теперішній момент в секторі з десантників залишився тільки я один. Всіх вивели на відновлення боєздатності. Генерали відповіли, що 50 чоловік з 25-ї бригади перекинуть в район Сонцева на вертольотах. Далі гвинтокрили не полетять. Я повинен організувати їхню зустріч, очолити їх і висунутися на Савурку. Я, звичайно, сказав «так». Але доповів, що у мене немає машини і навіть карти того району і що мені необхідна група супроводу, яка покаже безпечну дорогу путівцями. Вже на той момент Савурка була блокована з усіх боків (за винятком населеного пункту Петровського, з якого йшла пряма дорога на висоту). Мені сказали, що я зобов’язаний негайно зайнятися вирішенням цієї проблеми.

Генерал Думанський говорив, в основному мені, що я зобов’язаний прибути на Савурку з підрозділом і утримувати висоту до підходу наших сил. А командир полку спецназу повинен доставити мене до підрозділу в район блокпосту Амвросіївки та організувати супровід колони до Савурки по безпечному маршруту, там на блок-посту в моє підпорядкування також повинні були перейти один танк і два БМП з метою бойової охорони колони.

Командир полку сказав, що у нього в таборі залишився тільки один кухар і офіцер для організації зв’язку. Прозвучала відповідь: «Веди сам». Це і було зроблено. Я пішов збиратися. Мені видали рацію більшого радіусу дії для організації зв’язку зі штабом сектора, а генерал Литвин дав мені свій мобільний номер телефону, назвав свій позивний і сказав: «Якщо буде дуже важко, подзвони, і я допоможу артилерією». У відповідь я дав йому свій мобільний номер телефону і назвав свій позивний. Передзвонив своєму другові Владу, який чергував у штабі в Києві для координації дій, сказав, що я йду і, швидше за все, мені кінець. Сказав, де знаходиться моя парадна форма в разі похорону.