Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Знову підвозять поранених. Кажуть, сьогодні буде ще важче. Розмірковую: позаяк ми вже тут знаходимося від самого ранку, то встигли б досі разом викопати ще кілька гарних траншей для укриття. Невідомо, чи надовго затягнуться наші сьогоднішні завдання. Досі всі стрибаємо в кювет при дорозі. Немудрий це захист при частому артилерійському обстрілі...

І ось лише подумав — знову виття снарядів. Цього разу набагато сильніше. Видно, ворог підтягнув свої 203-мілімет­рові самохідні артилерійські установки. Важке падіння й над­важкий вибух викинув тонни землі й повалив дерева. Так повторилося кілька разів. Усі причаїлися. Тут із САУ ще не били. Важка артилерія ворога примушує тремтіти нашу бідолашну землю. Бентежне серце перекачує кров із неймовірною швидкістю, аж до шуму в вухах. Ще вибух. І знову. Ближче. Заспокоїлося. Мабуть, відстріляв.

Повиходили з траншей. Я виліз дуже брудний, ввесь у землі. Трохи обтрусився. Бачу, що до нашого блокпоста швидко під’їжджають кілька цивільних невеликих фургонів. Двері залиті свіжою кров’ю, вікна повибивані, спереду капот у дірках від кулеметної черги. Підбігаю до першого фургона. Хутко шарпаю погнуті двері. Там усередині схилився закривавлений молодий солдат. Його шолом, маска та грудна частина бронежилета всуціль у крові. Він повільно поглянув на мене стражденними страшними очима. Навколо нього лежать завернуті в покривала кілька бійців. Я швидко хапаюсь за найближче червоне вовняне покривало й підтягую до себе. Стікає тонкою цівкою кров. Із загорнутого понівеченого тіла до мене викочується відірвана по лікоть рука з обручкою на пальці...

Солдат повільно нахилився й обережно підняв руку свого щойно вбитого товариша. Поклав її знову в те червоне покривало...

— Тут уже нічим не допоможеш, док...

Повільно зачинив двері.

Смерть, загорнута в червоне вовняне покривало...

Колона попрямувала далі в тил.

Капітан армії країни-окупанта та його два солдати

Мій колишній пацієнт, солдат регулярних військ країни-окупанта, продовжував кричати, щоб його не розстрілювали. Ледве вдалося його заспокоїти й переконати, що тут ніхто нікого не розстрілює. Що це все пропаганда його країни проти українського народу. Він — простий військовополонений, та ще й поранений, своє на сьогодні відвоював. Відвели його ближче до АП-2, щоб перев’язати й перевезти в тил на лікування.

Я заспокоївся, спочив хвилин десять, сидячи на землі біля бліндажа. Іду працювати в перев’язочну.

Привели двох ранкових поранених військовополонених й залишили поруч із моїм колишнім пацієнтом. Один із них — чинний капітан армії країни-окупанта, інші двоє — рядові солдати з розбитої колони. Капітан зажурено схилив голову й обперся обпеченими руками на коліна. Він був командиром колони. Там загинули практично всі його хлопці. За вищим наказом сусіда, під його керівництвом вони незаконно порушували цілісність української держави. Капітан чітко усвідомлював, що сам він з іншими своїми військовими є окупантом у чужій країні.

Вони самі віддали свої військові посвідчення. У кожного на шиї половинний жетончик-«смертничок» їхньої армії.

Підійшов підполковник моєї групи. Роздивляється полоненого капітана. Запитує:

— Ти знаєш, що я, мабуть, ще з твоїм батьком чи дідом захищав одну країну? А тепер ви прийшли нищити нас і відбирати нашу територію? Синку, запам’ятай: хто до нас із мечем прийде — той від меча й загине! Чого ти сюди приїхав?

Полонений підняв на нього своє чорне від сажі обличчя, поглянув запаленими червоними очима й спокійно відповів:

— Ви військовий, я теж. У вас наказ, і в мене наказ. Назад — мені в’язниця, від восьми до дванадцяти років.

Немолодий підполковник добре зрозумів його. У військовій справі накази не обговорюються. Конкретно його вини в цій несправедливій війні немає. Що з нього візьмеш?

— Куди ти вів свою бойову колону?

— Ми мали зайняти ваше село. Наказ був привезти під Донецьк додаткову зброю, військову техніку, боєприпаси й розміститися для ночівлі. Інформації, що саме тут стоять незнищені українські війська, нам не дали. Кажу ж — я не знав, що нас пошлють в Україну. Їхали, як і всі, у свою ближню область на планові армійські навчання. А закинули на Донбас в Україну. Я не хочу тут воювати.

— Як ви так глибоко зайшли в нашу територію?

— Ви в оточенні. В котлі. Ми вчора ввели цілий армійський корпус із нашої прикордонної області.

Інформація була сумна й страшна. Якщо й раніше окупант просто руками інших найманців вів загарбницьку війну, то тепер він уже прямо вводить свої регулярні війська у великих масштабах.