Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Заступник ротного нервово соває ногами біля мене й поривається вискочити з рову. Міцно тримаю його за плечі:

— Товариш майор, а бронежилет де? Ти що? Носа тільки покажеш назовні, вважай — смерть! — Він трохи заспокоївся.

Підтягую зеленуватий жилет, що лежав під моїми ногами:

— Одягайте і пробуйте тепер повзком пробратися.

Допомагаю йому в тисняві застебнути та затягти лямки на боках. Не дуже вдало все виходить. Проте вже якось надягли його разом через голову. І тут мене смикає за ногу наш старший хірург — підполковник. Він люто висвердлює мене очима й злісно шипить:

— Не давай йому бронежилета! Забери назад!

Я, набравшись адреналінової хоробрості, роздратовано кричу прямо в очі:

— Як не дасте, то я свій зніму й віддам йому! Ви що? Він же інакше ніяк не добереться до наших артилеристів! Так хоч якась надія є!

Закінчивши спорядження майора, я перехрестив його спину й випустив блідого й мокрого з траншеї. Він швидко рухається повз люту смерть, яка своїми пазурами-уламками скрегоче по ґрунту й голосно виє в синьому небі снарядами, знову шукаючи живі душі.

Але я її не слухаю. У голові досі звучать щойно почуті підлі слова:

— Не давай йому бронежилета...

У час між наступами та обороною на перев’язки все частіше приходять нові бійці. На диво, у більше половини травмованих — небойова травма. Танкісти, артилеристи, слюсарі, водії й навіть волонтери травмуються переважно через нестачу необхідного інструментарію чи просто захисних тактичних окулярів, зміцнених робочих рукавиць або ж іншого так необхідного саме тут приладдя.

Завантажених машин приходить до десятка за день, а старий кран був лише один, і той швидко зламався. Тож максимально залучали солдатів, цивільних працівників ЗСУ, та й ми ніколи не цуралися ні праці, ні лопати. Деякі снаряди мали вагу понад 35 кілограмів. А довгі важкі ящики до реактивної системи залпового вогню «Град» моя спина пам’ятає і досі. Найчастіша робота — це, звісно, постійне копання ровів та бліндажів. Артилерія противника не спить. Отже, на новому місці перша справа — добре окопатись. Тож із побитими долонями й обдертими руками чи ногами звертаються до нас щодня. Ураховуючи постійний бруд та неймовірну спеку при такій праці, гнійні захворювання шкіри й кисті зустрічаються найчастіше.

Нерідко й опіки: то від гарячого відкритого двигуна, а то від розпеченого дула кулемета чи від страшної пожежі, коли спалахнув верх бліндажа при обстрілі. Часто бачили поранення — самостріли через порушення правил поводження з вогнепальною зброєю. Переважно несмертельні: кисті, передпліччя, стопи, інколи навіть подвійні поранення. Найважчий самостріл — кулеметом 7,62 у ліктьовий суглоб. Сталося це на БТРі при зніманні важкого кулемета. Водій ненавмисне взявся за курок. Його товариш у цей час просто лежав на броні й чистив свій АК-47. Пролунав голосний одиночний постріл. Рана сягала сорока сантиметрів. З такими нищівними роздробленнями кісток та пошкодженнями практично всіх важливих структур кінцівки на передовій, без лікарні поряд, без негайної евакуації напрошувалася лише ампутація вище ліктя. Проте, слава Богу, бійця допомогли вивезти в тил цивільні: незнайомі добрі дідусь із бабусею, які проїжджали неподалік на своєму пікапі, зуміли обхідними шляхами вчасно довезти його до Старобешева.

Кількість поранених і вбитих під час наступу та арт­обстрілу різко зростає. Усі автомобілі та можливі сили задіюються для надання допомоги й негайної евакуації в найближчу підконтрольну лікарню. Нерідко артилерія противника годинами не вмовкає. Можливості евакуювати тяжкопораненого на авто просто немає. Нерідко він так і помирає, не дочекавшись машини. Що вже говорити про гелікоптер — до нас не щодня доїжджали навіть машини з харчами.

Нещодавно в бою противник збив кілька наших гвинтокрилів. При падінні загинув практично весь екіпаж. Тепер авіаційний транспорт не допускають до подібних гарячих точок, як наша.

Уже досить давно не було в нашім краю хоч трохи хліба. Не те щоб без нього так вже й важко військовослужбовцю на передовій, проте наш український запашний хліб, та ще й з рідних місць — і більше сили додає і приємних мирних спогадів. Півмісяця їмо тільки старі галети й дешеві консерви. Ось привезли повну машину гнилої картоплі. Зіпсувалася в дорозі. Відразу й закопали в ямі. Харчувалися переважно тим, що волонтери привезуть. Хоч і не голодували, проте стрімко втрачали вагу й здоров’я через неякісне харчування, постійну спеку й бойовий стрес.