Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

«Вони нанесли масований ракетно-артилерійський удар. По околицях з обох сторін села. Є багаточисельні людські жертви. цифри зараз уточнюються», — додав Прошин.

Підрозділи Національної гвардії у середу увійшли в місто Гірське Луганської області та самостійно провели операцію зі звільнення його від терористів. Про це повідомляє прес-служба Нацгвардії .

• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»

Не давай йому бронежилет!

Сидимо в тісній траншеї. Противник почав наступний обстріл 82-м калібром. Падають попарно. Мабуть, у них усього два міномети. Цього ми вже не дуже боїмось. Аби без прямого влучання, бо зазвичай перекриття не витримувало і всі гинули. 120-й мінометний чи САУ-203 — небезпечніші. Поряд як струсне, то здається, що очі повипадають з орбіт та розірве легені в грудях. Учора така влучила в башту танка поблизу з нашою ротою. Здетонувало через пару секунд. Важка танкова гусениця прилетіла до нас аж за сто метрів. Тож насторожено слухаємо швидкий свист 82-го снаряда і стогін землі від вибуху. Намагаються влучити в наш пункт зв’язку, який розташувався на протилежних сто метрів вище за лісосмугою поміж пагорбів.

Противник тепер чимдуж нарощує сили на всіх напрямках. Бо ми, звільняючи свої рідні землі, чавимо його без жалю аж під самою Амвросіївкою та Іловайськом.

Учора всіма силами накривали свою траншею дерев’яними ящиками, що залишились від снарядів «Граду». Потім насипали ще зверху метровий шар землі. Щоправда, траншея викопана дуже неглибоко і страшенно вузька. Але й такий імпровізований бліндаж дає надію врятувати життя. Сьогодні земля нас рятує від смерті, а колись, дай Боже, у глибокій старості та на вільній Україні, вона прийме нас мирно на вічний спочинок.

Пересуватися у траншеї доводиться на колінах та руках. Земля дуже тверда й кам’яниста, глибше ніяк не викопаєш. Коліна й лікті в струпах, збиті до крові. Захисту на них нам не видали. Простий металевий шолом виготовлення 1957 року, зразка — 1941-го, від кожного вибуху нещадно вібрує і вдаряє по голові. Відчуття — ніби надягнув каструлю й бешкетник б’є зверху палицею. Такими шоломами зручно хіба що носити воду чи вигрібати землю з дна бліндажа, якщо не дісталось лопати. Для пом’якшення можливої травматизації щоразу під шолом одягаю «балаклаву». Скомандували ще й розстебнути шоломи, щоб не зламало шию, якщо раптом у шолом влучить куля чи важкий уламок. Кевларового захисного шолома — так і не дали. Зате волонтери подарували нам бронежилети 4-го рівня. Мені пощастило більше. Хоча відразу бронежилета мені й не вистачило, проте лікар, якого я змінив після прибуття, віддав мені свій іноземний жилет «5+». Кажуть, що він служив раніше за кордоном як миротворець і привіз собі таку жилетку. А тепер вона тимчасово моя, та ще й з коричневою маскувальною розкладкою, яка при потребі зручно знімається. Тут і штик-ніж, три гранати, одна з яких щільно примотана клейкою стрічкою до мого жилета (наказали: як братимуть мене в полон, щоб підірвався), п’ять додаткових магазинів з набоями звичайних, червоних та чорних наконечників.

Я в своєму екіпірованому вигляді мало схожий на хірурга.

Сидимо й дивимося в просвіт траншеї запаленими від постійної пилюги червоними очима. Тягнемо ніздрями важке

брудне повітря. Швидко порахував — нас тут улізло аж одинадцять душ. Бачу: ще один жилет лежить просто під ногами. Когось не вистачає. У такій куряві і не зрозумієш, де хто.

Старший хірург групи від болю скрегоче зубами й самостійно замотує бинтом свій вчергове розбитий лікоть, з якого кров тече по всій руці. Підлізти до нього ближче не вдається через неймовірну тисняву. Тож наразі тут — тільки самодопомога.

Чуємо, як солдати перегукуються: чи всі встигли потрапити в траншеї, копанки та бліндажі. Начеб усі. Чути, як разом гучно співають гімн України. Відчуваємо себе міцніше! Нас не зламати!

Так б’є вже двадцять хвилин поспіль. Щось дуже довго. Мабуть, наша артилерія ніяк не може влучити у відповідь у вороже мінометне гніздо. Рахуєш вибухи. Не вбило — вважай, народився знову.

Чую, як повз нас стрімко пробігає невідомий, викрикуючи різні команди. Лунає важкий вибух, і військовий скочується до нас у траншею. Підтягую його за плечі глибше до схову. Бачу: усміхається на всі вцілілі зуби наш заступник ротного. Мокрий від поту, весь у пилюці, він без жилета намагався добігти до хлопців біля САУ, бо, мабуть, окупант засік наші важкі артилерійські машини й намагається їх знищити.