Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

— Біля Донецька.

— Ого! Так вони ще звільнять його без нас. «Лєрмонтов» потім буде купатись у променях слави.

— Ну, не знаю. Поки що від них ніяких новин не було.

— Цікаво, а ми сьогодні будемо стріляти з гранатомета? Бо в мене вже вуха сверблять. Чують, що будуть вибухи.

— У мене таке ж саме питання. Але як тут постріляєш? Повсюди свої бігають. Немає місця для маневрів.

Колона продовжує рух.

— «Камаз», що там сталось?

— Двоих в бронетранспортере контузило.

— Наші?

— Нет. Армейцы.

— А чим їх контузило?

— Говорят, что крупнокалиберный пулемет влупил по броне. А вообще, хрен их знает, что там было.

Ще з Майдану помітив, що в бою почуваюся нормально і невимушено. Багато чому дивуюсь. Щось дуже вражає, як та артилерійська підтримка в тилу. Дещо навіть веселить — це про те, як ми наступаємо натовпом. Але все це триває до перших втрат, які спускають романтиків з неба на землю. Змушують по-новому, по-тверезому поглянути на події, що відбуваються навколо. Втрати в бою — звичайна річ. Але тепер це сприйняття змінилось. Що саме його змінило? Може, те, що на Іловайськ направлено багато сил? А може, саме місто має якусь зловісну ауру? Не знаю... Згодом побачимо. Розвиток бою все поставить на свої місця. Непростого бою. Бій кожного за своє життя.

Мчить вантажівка. Зенітники під’їжджають до позицій пер­шої штурмової роти. Направляють, установлюють, закріп­люють і заряджають — бігають, як білки. Одразу видно, що вони багато тренуються, оскільки зараз демонстрували таку злагодже­ність.

Десяток секунд, і все готово. Усі розходяться, і два стволи діа­метром двадцять три міліметри починають свою смертельну роботу. Щоразу вражає їхня стрільба. Настільки видовищна, що, мабуть, і сепаратисти дивляться з роззявленими ротами.

Оглушливий шум псує барабанні перетинки. Стіна пилу здіймається майже до крон дерев. Гілки, дерева і кущі — усе падає до землі скошеним. Ворог зовсім змовк. Мабуть, страшно...

Відстрілявши необхідну кількість боєкомплекту, зенітники так само швидко зникають. Чудові хлопці!

— Дивись, «Піаніст»! Там «Тин»!

— Справді! «Тин»! Ходи сюди!

— Здоров, хлопаки! Ви будете сьогодні стріляти?

— Не знаємо... Тут важко сказати. Дуже тісно.

— Та шо тут тісного? Поїхали вперед, гепнули пару раз так, щоб у сєпарів аж труси позлітали. Ви ж це вмієте!

— Та ми то вміємо... Але якщо тут стріляти, то твоя задниця підгорить, бо тут дуже ТІСНО.

— Ей, ну вас. Треба трохи енергійнішими бути. Жвавіше- жвавіше.

— З дівчатами буде жвавіше! Тут треба тримати голову холодною.

Продовжуємо рух. «Камаз» не витримує й просувається вперед. Може, це «Тин» на нього так вплинув?

— Скільки ж тут машин? Півкілометровий затор. Усі рвуться воювати. О чудеса! Але що буде, якщо доведеться відступати? Єдина артерія, що врятує нам життя, — закупорена нашими ж машинами.

— «Амбал», а що це таке?

Над головою вузенький місток. Перил немає. Схоже більше на якусь бетонну ринву.

— Це акведук. Ним поля зрошують.

— Буде геть не смішно, якщо ця штука впаде нам на голову.

— Та не впаде. Якщо, звісно, хтось їй не допоможе...

В авангарді колони вже не так нудно. Кулі свистять на кожному кроці. Тільки встигай пригинатись. Може, хоч тут дадуть постріляти.

«Нас обстрілюють!»

«Хто говорить?»

«”Чуб”! Ми попали в засаду. В нас один поранений і один двохсотий».

«”Чуб”, де ви зараз?»

«На правому фланзі. В будинку».

«”Чуб”! Це не можливо. На правому фланзі наші союзники».

«Серйозно?! І наші союзники впритул закидують нас гранатами?! Це сєпари, вашу мать!»

Весь батальйон прозрів. Які сєпари? Там не повинно їх бути. Комбат сказав, що правий фланг наш і не потрібно туди стріляти. Де тоді наші союзники?

«”Чуб”, тримайтесь там. Ми вже відправили вам підмогу».

Дійшли до бетонного блокпоста. Ворожий вогонь посилюється з кожною секундою. Повітря перенасичене залізяччям, яке тут літає.

— Що це таке? Чуєш цей тріск?

— Это пули. Просто рекошетят об ветки. Не ссы!

Хаос тут такий, як під час святкування Нового року в Китаї. Малі і великі вибухи, свисти, крики і важке дихання. Що вийде, якщо змішати це все воєдино? Правильно! Бойові будні баталь­йону «Донбас».

— Гранатометчики! Где гранатометчики?

— Мы здесь?

— Надо, чтобы кто-то отработал автоматическим гранатометом по многоэтажке и окрестностям. Оттуда больше всего стреляют.

— Щас я «Бугра» позову...

До речі, «Бугра» перевели від «Мангуста». Тепер він командир автоматичного гранатомета. Великий дядько тепер. Має у підпорядкуванні помічника — «Апостола». Хоча з «Бугровими» габаритами можна й самому тягати цей гранатомет.