Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

«Амбал» деколи не витримує і перебирається до «Камаза». Там тепліше. Ще й поспати можна під час таких тривалих поїздок. Але я так не роблю. Не знаю чому, але мені дуже подобається бути під час руху надворі. Відчуття вітру страшенно захоплює. Не можу насититись цим вітром. Постійно хочу ще і ще.

Колона знову зупиняється. Навіть знаю наперед, що сталося — знову хтось не заводиться.

— Не расходитесь далеко. Щас поедем!

Це — «Монгол». Він хороший командир. Постійно запитує, що кому не вистачає з озброєння. Приймає пропозиції і виконує укомплектування підрозділів. Це він дозволив мені помінятись автоматами з грузином.

— Друже «Монгол»! А як ви думає, реально дістати нічний приціл нам на станковий гранатомет? Страшенно став би нам у пригоді.

— А у вас разве есть куда его крепить?

— Так. Ми з Лисичанська привезли трофейний. Там якраз є кронштейн для такого прицілу.

— Ну, если есть, то попробую достать. На днях буду на складах. Потом и поговорим.

Їдемо вже три години. Не витримую. Навіть свіжий вітер вже не рятує від сну. На наступній зупинці міняюсь з «Амбалом». Іду в кабіну трохи поспати. Допоможе ця година дрімоти? Поба­чимо...

— Усе. Більше не можу. Як я хочу пити. Неймовірно хочу!

— «Камаз», дай бутылку воды.

— Бери.

— А чому ми зупинились?

— Так уже приехали.

— А де ми зараз?

— В Многополье. Возле Иловайска.

Дивна назва. Ще такої не чув.

Надворі трохи розвиднілось. Закурюю цигарку. Ми на перехресті. Поряд стоїть протитанкова пушка «Рапіра». По боках — соняшникові поля. У них сховані міномети. Їх десь десяток. Нічого собі! Стільки артилерії! Що тут буде сьогодні? Мінометні розрахунки готуються до бою. Складають боєприпаси.

Попереду — стандартна вже в цій війні дорога з природним тунелем. Схожа на ту, по якій ми перший раз Попасну штурмували.

Якщо правильно зрозумів, то наш батальйон сьогодні буде головною стравою — в авангарді.

— «Амбал», ти хоч виспався?

— Та трохи подрімав.

— Бував раніше в цих районах?

— Ні. Це трохи далеко від мене.

— А Донецьк далеко звідси?

— Та ні, мабуть. Не пам’ятаю вже відстань.

Усі гуртуються біля комбата, який дає настанови перед початком. Наших бійців також тут багато. Більше ніж сотня. А може, навіть дві.

— Наша задача — быстро проскочить опасные участки и занять свои позиции. Для того, чтобы артиллерия, смежники и тяжелое вооружение могли делать свою роботу.

— А где будут смежники?

— Они идут с правой стороны. Сзади — наши. Все остальное находится под контролем врага.

Нічого не зрозумів. Що? Коли? До чого? Нічого не почув. Грець з ним! Пріоритет — рух вперед і знищення всього, що стріляє в нас. І так доти, доки не скажуть «стоп».

Перша штурмова рота стоїть позаду бронетранспортера. Усі вишикувались у бойові порядки й рушили. Решта їде за ними на машинах. Здається, день буде багатообіцяльним. Ще й бійці Правого сектору з нами. Якесь не просте це місто Іловайськ...

Декілька секунд ідемо спокійно. Хтось раптово відкриває вогонь і по інерції всі починають стріляти. Вогонь ведеться з будь- якої потенційно небезпечної причини. Хрускіт гілки, сполохана пташка, якісь голоси чи неприродне гудіння вітру — стріляють в усе. Гул від автоматів стоїть такий великий, що в жодному тирі такого не почути. Навіть не можу відрізнити, де ворожий вогонь, а де — наш.

— Прекратить стрельбу!! Прекратить!!!

Командири стримують хаотичний вогонь. Дуже важко контролювати такий натовп. Більшість із нас працювали в офісах, викла­­да­ли в університетах, займались бізнесом декілька місяців тому. А зараз — б’ємося з ворогом на смерть з власної волі. Природно для людини в такій ситуації відчувати емоційну загостреність. Усе навколо хоче твоєї смерті. Пручайся! Борись! Усунь загрозу, інакше вона усуне тебе. Це первісний інстинкт виживання. Через це кожному постійно щось ввижається-вчувається. Ще й своїх можуть випадково підстрелити.

Вороги досить активно ведуть спротив. Не виходять на прямий контакт. Застосовують у хід автомати, гранатомети та важкі кулемети.

Колона зупиняється. Машина швидкої допомоги проїжджає повз. Пішли, мабуть, перші втрати.

— «Камаз», ти куди?

— Сидите здесь. Я щас буду. Пойду, может помогу чем-нибудь.

З нашого взводу тут тільки три машини. Наша, «Утьоса» і «Бугра».

— А чому «Лєрмонтов» з нами не поїхав?

— Хлопці кажуть, що його направили в інше місце. У Спартак.

— А це де?