Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 2. Частина 2

Початок XVI віку приніс твір секретаря київського латинського єпископа Сакрана п. з.- De erroribus Ruthenorum (Про блуди Русинів), у якому перший раз систематично з католицького боку переглянено не тільки відміни православного обряду від католицького, але також численні наслоєня апокрифічних традицій і людових вірувань та церемоній, що протягом століть знайшли собі місце спеціяльно в південно-руській православній церкві і надали їй фізіономію багато в де чому відмінну від грецького і загалом орієнтального православія. Із тої книжки, звичайно не цитуючи її, черпали пізнійші католицькі полемісти, як ось римський кардинал Антоній Поссевіно.

Під впливом того самого Поссевіна виступив віденський проповідник, Єзуіт Петро Скарга в р. 1577 з нижкою: O jednosci Kosciola Bogego, що дала почин до політичного руху в справі поєднаня православної руської церкви з латинською. Князь Константин Острожський у листі до папи Климента VIII висловив бажання довести до поєднаня обох церков, та зазначив при тім, що се поєднання неможливе без згоди східніх патріархів і Московського царя. Тим часом серед південно-руської єрархії утворилася змова кількох єпископів, із ініціятиви згаданого вже Скарги і за згодою короля Жигимонта III. Епископи зїхавшися потаємно в Луцьку, уложили точки унії, в яких згодилися на додаток filioque у Вірую і на признання зверхньої власти папи, а натомість застерегли собі заховання решти православного обряду в богослуженню. Епископи думали зразу взяти на сю згоду князя Константна Острожського, але сей відказався, а за його проводом відказався від згоди також львівський єпископ Ґедеон Балабан. Тоді єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький, позаставлявши свої добра Єзуїтам, власним коштом поїхали до Риму з невеликим товариством своїх приближених, і там перед папою Климентом VIII 1595 р. підписали акт унії. До унії приступив також Київський митрополит Михайло Рагоза. На обох червоно-руських єпископів, що не хотіли приступити до унії, кинено анатеми. Православні зі свого боку під проводом князя Острожського і під презідією делегата цар-городського патріархату зложили в тім же Бересті свій власний собор, на якім прокляли єпископів відступників враз із митрополитом. Отак доконався той акт, що мав бути другим тріюмфом польської державної ідеї на південно-руській землі, і зробився другою болючою раною, що від кінця XVI віку почала підточувати сили обох народів. Не можна дивуватися, як хто рад до свойої віри другого навернути, бо звісно, всякий думає, що його віра найлучша, але зле і дуже зле, коли до того вживає сили та коли се робить не для самої віри а з иньших причин, як ось робила Польща.

Поляки хотіли, щоб унія творила тільки такий місток, по якому перейшлиб Українці до римської віри і ополячилибся. Вони зробили таку постанову, що тільки католики можуть належати до сейму, що тільки католицькі єпископи можугь засідати в сенаті, та що тільки католицькі пани можуть бути деякими високими достойниками. А як додати до того, що й школи були латинські в строго католицькім дусі, в котрих впоювалося погорду до всього, що не польське та не католицьке, то зрозуміємо, чому багато наших панських родів перейшло на католицьке та ополячилося, забуваючи і про свою церкву і про нарід.

До родів, що держалися свого належать Острожські, особливо Василь Константин Острожський, син славного гетьмана Литовського і знаменитого войовника Константина Івановича Острожського. Князь Василь Константин пан на Острозі по смерти свого брата Ілії, став дідичем величезних маєтків, до тогож оженений він був з донькою каштеляна краківського, Софією Тарновською, також великою богатиркою, так що маєтки їх були „незчисленні". Він то підчас акту унії 1569 р. провадив опозицию, він боронив православного календаря, виступав проти злуки грецької церкви з римською і грозив, що в обороні віри і народу виведе 20.000 війська. Він не привязував великої ваги до догматичної сторони віри, ходило йому о віру, як добро народу і як один з проявів народньої культури. Можна Острожського, як діяча політичне всіляко оцінювати, але сказати треба, що для культури зробив він багато. Його столиця Острог виступає з кінцем XVI в. як перше огнище нової осьвіти, шкільництва і духового життя. Ту заложив він велику друкарню, в якій трудився один з перших у нас друкарів, Федорів. В тій друкарні видано знамениту біблію Острожську (1580) перший повний збір сьвятих книг старого і нового завіта, в церковно-славянськім перекладі. Крім біблії вийшов звідтам 1587 року Герасима Смотрицького: „Ключ царствія небесного" і сьвященика Василия: „О єдиной истинной православной вірі" та багато других цінних книг.