Микола Аркас: Історія України-Русі. Том 3. Частина 2

Як ми бачили вже, Гетьман теж чимало тому допомагав, щоб Катерина зробилася Імператорицею. Чутка про се дійшла і на Україну і де-хто з старшини, чи по намові самого Гетьмана, чи самі од себе, ухвалили прохати Царицю, щоб уряд гетьманський зроблено було наслідковим - щоб переходив од батька до сина. Про се міркувалося на Генеральній раді, котру скликав Гетьман для вибору послів, що мали їхати до столиці вітати Царицю. Але проти того обурилося чимало старшин, бо вони вважали, що таким способом порушено буде права і вольності козацькі.

На зборах спинилася велика сварка. Про се Київський обер-комендант Чічорин сповістив у Петербург. Зараз же викликано туди Розумовського, і у січні (январі) 1764 р. він приїхав до столиці. Цариця, котра вже заздалегідь поклала собі знищити окремність усіх країн, що залежали од Росії, а між ними й України, рада була тій нагоді і звеліла Гетьманові податися в одставку. Довго змагався Розумовський, але нічого вже не можна було подіяти, - 10-го грудня (декабря) того ж року вийшов указ про те, що Гетьманський уряд скасовано.

Розумовський був останній Гетьман України. Йому дадено багато земель на Україні і чин Генерал-фельдмаршала. Останні годи свого життя він жив за границею, у Петербурзі і коло Москви у свойому селі Петровсько-Розумовському. Тільки аж у 1794 році оселився він у Батурині, де й помер у 1803 році.

У потайному наказі прокуророві Вяземському цариця Катерина каже так: „Малая Россія", Ліфляндія і Фінляндія - се країни, котрі правуються конфірмованими (потвердженими) їм привілеями, і порушити їх одразу - негаразд, але й вважати їх за чужоземні і поводитись з ними, як з чужеземними, не годиться, а треба їх порівняти з Російськими землями. У Малоросії, як Гетьмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули".

Отак почалося, так і провадилося далі царювання Катерини. На Україні, замість гетьманського уряду, була заведена „Малороссійская коллегія"; презідентом (головою) її, з титулом „Малороссійскаго генерал-губернатора", призначений був граф Румянцев.

Указом цариці Катерини у 1764 році скасовано було Гетьманство на Україні, а замість його заведено знову „Малоросійську колегію", в котрій було чотири Українських і чотири Московських члени, з графом Петром Румянцевим на чолі. Зараз же Колегії тій звелено було:

1. Зробити перепис і ревізію, бо досі уряд не збірав ніяких податків з України. 2. Не дозволяти вільно переходити людям з місця на місце, з земель одного дідича на землю другого. 3. Звернути увагу на те, що Українська старшина і духовенство ненавидять усе Московське і 4. Пильно стерегти, щоб ся ненавість не ширилась поміж народом на Україні, а для того наказано було вдавати, ніби уряд обороняє простий люд Український од йогож таки панства і старшини.

Але заходи сі мало помогли: народ так само вороже, як і попереду, дивився на нові порядки, котрі заводив Імператорський уряд.

У 1767 році Катерина надумала скликати до Петербургу у Комісію „для сочиненія новаго положенія" заступників од усіх народностей Російської держави. В ту Комісію мали бути обрані депутати і на Україні.

Багато клопоту завдали ті депутати графові Румянцеву. Одразу виявилося, що усі верстви народні на Україні: старшина, козацтво духовенство, міщане й селяне, по городах, селах і хуторах, одностайне стояли за автономію України - за те, щоб їм повернуто було давні права і привілеї, котрі мала Україна за Хмельницького і з ними вона доброхіть поєдналася з Москвою, як рівня з рівньою - ті права, що з того часу так понівечив Московський уряд. До чого тільки не брався Румянцев, щоб вибори були такі, як йому хотілося! Було таке, що декого карав він на смерть, та все те не подужало спинити українське „коварство і сваволю", „хвальшиві і республіканські мислі", як жалівся він урядові. Та Комісія зібралася в Петербурзі. На засіданнях її своїми палкими промовами за права і вольності України визначався Лубенський шляхтич Григорій Полетика. Проте змагання послів і усі їх сльозні прохання до Цариці нічого не помогли і зоставили тільки яскравий слід у нашій історії та виявили ті бажання нашої людности, котрих не подужали викоренити ніякими утисками навіть і до наших часів. Уряд не звернув на них ніякої уваги і положив собі: „слъдовать своимъ непреклоннымъ ръшеніямъ" та вживати давнього свого, випробованого вже, способу. Сей спосіб - поставити одну верству людности проти другої. Бачучи, що визвольні думки прокидаються все дужче і свідоміше по-між старшиною і більш освіченою верствою Українців, уряд скоріше взявся до реформ, котріб зовсім знищили усяку окремішність України. А для того, щоб легче се зробити, положив собі привабити старшину на свій бік.