Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

До цього прилучалась ще загальна дезорґанізація в армії. Часто Головний Штаб не знав, що робив Фронтовий Штаб. Один командуючий фронтом не вважав для себе обов'язковим знати, що робилося на другому фронті. Одні накази збивали другі. Зформовані українські части без пуття ганялись з місця на місце, нігде їм не було притулку. Часто вони не мали ні зброї, ні муніції, домагались цього, „хлопотали” по всіх штабах, канцеляріях, але нічого не діставали. Ґенеральний Комітет не мав ніякої фактичної сили й не міг розпорядитись ні одним патроном, ні одною парою чобіт. Його, взагалі, не визнавало Російське Командування, вважаючи цілком приватною, самочинною орґанізацією.

При таких умовах вийшла заборона з'їзду.

І цілком природно, що він з'їхався як найкраще. На самому з'їзді, коли було підраховано кількість учасників з'їзду (2300 представників від 1,600.000 салдат), жартом було запропоновано послати вдячну телеґраму Керенському за допомогу в скликанню такого численного, такого повного з'їзду.

А всьому Тимчасовому Російському Урядові та й усій руській демократії можна було б послати подяку за те, що вони своїм відношенням до відродження пригнобленої нації підняли дух її до ентузіазму, до героїчности, до самозабуття. Це — найкращий, орґанізуючий, усвідомлюючий засоб для широких мас.

І недурно київська руська демократія з такими напруженим побоюванням слідкувала за ходом засідань військового З'їзду. Не дурно військова київська влада так наструнчено ждала якихсь виступів і так легковажно повірила провокації начальника київської міліції поручика Лєпарського.6

Але цей факт найкраще ілюструє ту атмосферу, яка утворювалась тоді в Київі й у якій відбувалась робота З'їзду й Центральної Ради. Що дня виникали якісь нові чутки, поголоски, насичували повітря ворожостю, пристрастю, непримиримостю. Дрібні мітінґи на улицях і круг будинків, де засідали Ц. Рада й Військовий З'їзд, не спинялись, переходячи часом у запальні сварки між українцями й неукраїнцями.

І цілком натурально, що серед учасників з'їзду настрій був піднесений, розпалений, рішучий, який не раз вибухав у гострих пропозіціях, промовах і вигуках на адресу Уряду.

Але принята Центральною Радою лінія твердо й рішуче переводилась і на з'їзді. Не піддаватись ніяким провокаціям. Не постановляти нічого шкодливого для загальної справи революції й оборони краю. Провадити відродження нації неухильно, не зважаючи ні на які перепони.

І одноголосно приймається така резолюція:

„Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд у складі 2308 делеґатів з фронтів, тилу й фльоти представників 1,600.000 озброєного українського народу, обміркувавши позіцію, яку заняв Центральний Тимчасовий Уряд щодо українського народу та Центральної Української Ради, визнає:

1. Тимчасовий Російський Уряд цілковито не розуміє національних відносин на Україні й не оцінює як слід великої зорґанізованої та стіхійної сили пробуженої української демократії.

2. Сим нерозумінням і сістематичним опором домаганням української демократії Тимчасове Центральне Правительство загострює національні конфлікти на Україні, перешкоджає великій орґанізаційній роботі українського народу й викликає анархістичні настрої серед населення ріжних національностей, на Україні сущих.

Зважаючи на це, Другий Військовий З'їзд постановляє:

1. Поставити на увагу Тимчасовому Російському Урядові, що коли він дорожить збереженням здобутків революції по всій Росії, а зокрема спокоєм і плановою орґанізацією народніх мас на Україні, то першим засобом для сього є одміна постанови уряду в справі домагань, які були представлені йому Центральною Українською Радою, й негайне признання тих домагань.

2. Пропонувати свому найвищому представницькому орґанові — Українській Раді — в сій справі до Уряду більше не звертатися й негайно приступити до твердої орґанізації краю в згоді з національними меншостями, —себто до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу яко єдиного способу врятувати Україну й усю Росію від безладдя та загибелі.

З'їзд з свого боку забезпечує найактивнійшу й рішучу піддержку Центральній Раді в усіх її заходах і кличе весь зорґанізований український народ одностайно й неухильно виконувати всі її постанови”.

І далі:

„Всеукраїнський Військовий З'їзд у справі переведення підвалин автономії України в життя вважає необхідним пропонувати Центральній Раді яко мога скорше скликати теріторіальні збори для порозуміння з національними меншостями й розгляду проєкту статуту автономії України.