Владимир Винниченко: ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

При читанню цього листа насамперед мимоволі виникає таке запитання.

В. Лєнін каже, що "незалежність України визнана всеросійським центральним виконавчим комітетом і Російською комуністичною Партією". Отже, ніби, нема вже про що балакати, нема для чого питати ще раз: "Як же належиться вирішити це питання?"

На віщо й через що Ленін запитує це?

Чи з занадтої об'єктивности? Чи з неупевнености в своїй власній прінціпіальній позіції? Чи це є тільки результат тактики?

Немов би з великої об'єктивности, безсторонности. От, мовляв, російська комуністична партія визнала незалежність України, вона, значить, уважає це справедливим, корисним, потрібним для пролетарської революції. Але ви, українські робітники, на це не вважайте й рішайте самі, як вам краще: незалежність, чи залежність (федерація, автономія чи повне злиття в "єдіную").

Але ж дивно: чого раптом таке недовірря до своїх власних постанов? Чого Лєнін не каже українським робітникам: російська комуністична партія визнала, що для справи пролетарської революції корисною й потрібною є форма радянської влади. Але ви, українські робітники, на це не вважайте й рішайте самі, як вам краще: чи радянська влада, чи парламентаризм, чи може, й гетьманщина.

Адже Лєніну в цій сфері й у голову не прийде так поставити питання, тут він глибоко, непохитно вірить сам і в других ніяких сумнівів не допускає.

І з цього виникає сумнів: у проводиря російської комуністичної партії українське національне питання все ж таки, здається, не має прінціпіального значіння, для його це питання знов таки, здається, є питанням тільки тактики: сьогодня незалежність, бо це з тактичного погляду дасть більше користи, а завтра федерація або повне злиття, бо тактичні міркування вже не вимагають незалежности.

Чи не стоїть для Лєніна, так само, як і для українських "патріотів"-міщан, національне питання поза сферою соціального життя? Чи не має воно для його постільки ваги, поскільки воно втикається в соціальний рух і перешкажає йому. Знищити його, очевидно, не можливо, як неможливо знищити зімні холоди, які теж заважають революції, отже треба якось його обезшкодити.

Нема ще остаточної ясности, твердости, нема виразної, викінченої переконаности. Немає таких слів: Українські робітники! Російська комуністична партія визнала незалежність України. Рос. Ком. партія зробила це через те, що вона глибоко й непохитно переконана, що тільки повна незалежність робітниче-селянської української держави, як переходового етапу до соціалістичного ладу, може забезпечити цілковиту волю й змогу національного розвитку й увільнити український народ від усіх пережитків національного утиску, що заховався як у пригнобленій псіхіці українського робітника, так і в псіхіці великоросійського. Чуття пануючої національности, утворене віками злочинного соціально-політичного устрою Росії в душі навіть робітника - великоросса, не може зникнути в один-два роки. Чуття сервілізму пригнобленої, упосліженої нації також не може померти відразу. Отже необхідно створити такі державні умови, які найкраще помогли би викоріненню цих шкодливих наслідків минулого.

З другого боку: пролетарська держава, яка народжується з революції, має на меті усунути всякі форми утиску, всякі форми підлеглости, нерівности, всякі явища, які стоять на перешкоді вільному, всебічному розвиткові людини.

Нарешті: національний утиск, національна нерівність чи підлеглість тісно, глибоко, орґанично пов'язана з утиском, підлеглостю й нерівностю соціальною й економичною. І коли ми, руські комуністи, хоч в якійсь мірі піддержуємо нерівність або підлеглість національну, то це значить, що ми піддержуємо підлеглість соціальну й економичну, це значить, що руський пролетаріат перебірає на себе функції знищених руських паразітарних буржуазних клас що-до визиску українського робітництва й усього укр. народа.

Через те Рос. ком. партія вважає, що найкращою формою розвитку революції кожної нації є її повна державна незалежність, у добровільному тісному союзі з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії. Мало того: коли якась частина українського робітництва в силу історичних ненормальних умов не розуміє цього, не відчуває й противиться, то ми, руські комуністи, вважаємо своїм обов'язком так само настійно рекомендувати їм цю форму їхнього національно-державного устрою, як ми рекомендуємо в соціально-політичній сфері форму радянської влади, яко найкращого засобу здійснення пролетарської революції, як рекомендуємо навіть тим робітникам, що в силу ненормальних соціально-історичних умов не розуміють, не відчувають її потрібности й навіть противляться їй.