Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

І від цього як справа революції, так і справа національного відродження українського народу, безперечно, тільки виграла би, не кажучи вже про те, що не пролилося б надаремне стільки крови й не було би завдано змученому краєві стільки зайвого, моторошного страждання, яким зазначилися перемоги Денікіна.

В цьому дусі українській соціальдемократичній кам'янецькій урядовій ґрупі було зроблено від закордонної ґрупи цієї партії відповідну пропозіцію.

Але кам'янецька демократія й отаманщина не тільки цю пропозіцію одкинули, а ще приняли постанову карлсбадських "діпломатів"-поршивців про зчищення з себе всяких "трудових прінціпів", про сформування коаліційного Правительства й переходу до чистого парламентаризму.

Мало того. Був такий факт.

В кінці липня, коли київська влада від повстанського руху й наступу Денікіна почала хитатися, до Кам'янця прибула делеґація від ідейних повстанських ґруп у кількости кількох десятків чоловік од ріжних частин з пропозіцією спільної акції за здобуття української державности. Делеґацію в Кам'янці було зустріто з помпою й трохи не парадом.

Але тут же виявилось, що кам'янецька демократія та отаманщина розходилась у розумінню української державности з повстанською делеґацією. Делеґація розуміла ту державність як робітниче-селянську, в формі радянської влади. Делеґація вважала, що настав момент, коли, об'єднавши українські сили й принявши форму радянської влади, найбільш відповідну й сприяючу соціальному й національному визволенню укр. народа, можна (чи шляхом збройної боротьби чи шляхом переговорів з Москвою й Київом) досягти забезпечення національного характеру радянської української державности. З цим проектом вони й приїхали до Кам'янця, в надії, що тут також розуміли цей сприятливий момент, що тут на перше місце ставили справу національного характеру взагалі укр. державности, а не неодмінно отаманської, кам'янецької.

Але помилились. Отаманщина аж затрусилась, коли довідалась, що повстанці домагаються: скасування Директорії, Головного Отамана, сучасного Уряду, переходу на сістему радянської влади й сформування Воєнно-Революційного Комітету. Делеґатів по наказу С. Петлюри вночи було оточено з усіх боків, обеззброєно й арештовано разом з проводирьом їх Юрієм Мазуренком (укр. незалежником), тим самим, що виступив з таким гострим ультиматумом проти Уряду Раковського.

А разом з делеґацією було арештовано й инчих укр. соціалістів (незалежників), що були в Кам'янці (М. Ткаченка, А. Пісоцького і др.). Делеґацію на домагання есерів було хутко випущено з арешту, але провідників і соціалістів (Ю. Мазуренка, М. Ткаченка, А. Пісоцького і др.) залишено під арештом, під постійною загрозою офіціального розстрілу або таємного убийства вночи. І треба знову зазначити, що тільки на домагання есерів, на їхні загрози виступити з уряду, після кількох тижнів чекання смерти, арештованих С. Петлюрою українських соціалістів було випущено під "таємний догляд" петлюрівської охранки. Українські же есдеки, оті "соціалісти", недавніми товаришами яких по партії були незалежники, не вступились за соціалістів, яких Петлюри й шапули могли що ночи убити.

Так Отаманщина й Кам'янецька урядово-партійна демократія цупко тримались за свою давню, реакційну "свою лінію" та за свої посади. Щоб ото вони добровільно, з державних міркувань одійшли від влади, одійшли від парадів, наказів, автомобілів, почувань свого "геройства", - розуміється, повстанці були просто наївні люди, коли могли припустити з боку отаманщини чи кам'янецької правлячої купки "демократів" такий самовбийчий учинок.

Як можна: адже селяне, мовляв, готові були "з іконами зустрічати батька Петлюру", "вся Україна" гнала большевиків, ненавиділа їхній режим, не могла діждатись приходу справжньої, демократичної, кам'янецької влади, - а ця влада раптом узяла б та й завела той самий ненависний большевизм.

1. Отаманщина береже кров денікінців.

І як під сей момент ота кам'янецька купка засмиканих людей почала навіть вибрикувать, вихвалятись своїм "демократизмом", парламентаризмом, своїм навіть... "марксізмом". "Історія йде не по Леніну, а по Марксу!" - писала "Робітнича Газета" й гордо била себе в груди, ота сама ґазета, яка приняла парламентаризм через те, що карлсбадські поршивці сповістили її, що Антанті не подобається "лівий напрям" українського Правительства й що треба приняти "чистий коаліційний демократизм".