Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

От у цьому був корінь того "шляхетного" поводження французських представників з українською владою. І, розуміється, було би безглуздям з їхнього боку давати якусь поміч українській державности та її владі.

Цим і пояснюється те, що як Остапенко ні підлещувався, як ні розстилався рядюжечкою перед одеською кумпанією, нічого крім "Загального Наказу № 28" за те українці не мали.

1. Перемоги отаманщини наліво й направо.

А тим часом большевики, занявши Київ і укріпившись, стали посуватись далі й через кільки тижнів бідна українська дрібно-буржуазна демократія тікала за отаманщиною з "столиці" Вінниці.

Отаманщина тепер уже цілковито викреслилась, "опреділилась". Головний Отаман уже був і головою Директорії, "Верховної Влади", отже вся й військова, й політична влада цілком стала отаманською. "Соціалістичні" партії було одсунено зовсім на бік і навіть цієї слабенької гальми не було вже для отаманської безпардонної "колесниці".

Це, натурально, не сприяло побільшенню опорних проти большевиків сил і ті українські невеличкі військові частини, що ще лишались в отаманщини, мусіли уступати большевикам пункт за пунктом.

З Вінниці "влада" розбіглась на всі боки, - частина в Кам'янець, частина в Галичину, частина в Рівне, куди малося перенести "столицю".

В цей момент ліва частина української демократії на чолі з бувшими міністрами В. Чеховським, М. Ткаченком і О. Жуковським, бачучи безлад і безсилля отаманської влади, бачучи всю безплодність і шкодливість союзу з Антантою, зробила спробу направити політику в инчий бік, у бік порозуміння з большевиками й з'єднання з революційними елементами широких мас. З цією метою цією ґрупою в Кам'янці було складено "Комітет спасіння Республіки", який став на ґрунт радянської влади.

Але цю спробу було зразу ж задушено отаманщиною. З українськими соціалістами отаманщина мала силу битися. "Комітет спасіння Республіки", виникнувши аd hос, не підготовивши наперед сил, маючи за собою невеличкий військовий виділ під командою Жуковського, не зміг опіратися переважній силі отаманського війська. Деяких членів Комітета спасіння Республіки було арештовано й трохи-трохи не розстріляно отаманцем Хомадовським. Коли б не втрутились партії й не поставили вимогу увільнення, то цих відомих політичних діячів України було би вбито.

Так урятувавши себе зліва, отаманщина перебігла до Рівного. Остапенко, виявивши повну нездатність в урядуванню, а головне не досягши нічого в союзників, мусів податися з усім своїм кабінетом до дімісії, що й було зроблено ним в перших числах марта.

Міністерської влади не стало. Отаманщина, розуміючи, що правим курсом вона зовсім себе знесилює й одпихає навіть український демократичний елемент, рішила знову скласти "соціалістичний" кабінет, запропонувавши есдекам і есерам вернутися до "керування" державними справами. Ці партії згодились і було сформовано у Рівному (в початку квітня) новий кабінет міністрів на чолі з с-д. Б. Мартосом. [30]

Партії поставили умову свого вступу в Уряд передачу всієї законодавчої ініціативи з Директорії до кабінета міністрів. Отаманщина на це згодилась, знаючи з досвіду, що закони й усякі декларації одне, а фактична влада - друге. Фактична влада лишалась собі в її руках, а паперові закони міністрів могли тільки служити для заспокоювання невдоволення отаманською реальною "політикою". І що "демократичніщі" будуть ті закони, то краще служитимуть цій цілі.

Крім того цими партіями було поставлено вимогу виступу з Директорії двох її членів П. Андрієвського й Ф. Швеця. Але цей виступ повинні були перевести самі партії, одкликавши цих членів. П. Андрієвський, "соціаліст-самостійник", людина цілком правого напряму, занадто вже компромітував "Верховну Владу". Ф. Швець також, на думку тих партій, не відповідав своїми якостями своїй "високій" посаді. Але обидва ці члени не схотіли виступити й лишилися в Директорії, не зважаючи на постанову урядових партій.

Крім того П. Андрієвський запротестував проти складання кабінета міністрів меньчостю Директорії, С. Петлюрою й А. Макаренком. ("Більшість" сиділа в Станіславові: П. Андрієвський, Ф. Швець і др. Петрушевич. Др. Петрушевич увійшов у склад Директорії, яко представник Галичини). Але "меньчість" викликала до Рівного Ф. Швеця й таким чином стала "більшостю".

Тоді П. Андрієвський зробив заяву, що він не може погодитись з таким насильством та незаконностю й виступає з Директорії. Цим скористувались і викресили його з складу "Верховної Влади", (хоч він потім цю заяву взяв назад і вважав себе членом Директорії).