Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

В кожному разі для українства, для свідомих його елементів і для тих елементів, які інтуітивно, законами чистої природи схилялись до свого самопізнання, (а їх були мілліони), для української нації Всеукраїнський Конґрес у квітні 1917 р. і вибрана ним Центральна Рада були революційно-правними орґанами, а воля їхня, постанови їхні мали морально-обов'язковий характер.

Це був перший камінь у будові української державности. І з гордостю кожний українець може сказати, що не насильство, не примус, не обман, не грабіж чужого були фундаментом нашої відроджуваної держави, а добра воля, щиросердне хотіння, ентузіазм і самовідданість всіх складових і будівничих елементів її.

1. Промови в кабінеті й ляпаси на кухні.

Але, не вважаючи на те, що Конґрес вітали представники руської демократії, що говорили хороші слова про право українського народу на самоозначення, що (може, навіть і щиро) хотіли цими словами затушувати вражіння показаного кулака; не вважаючи на те, що Конґрес ніяких ні сепаратистичних, ні „самочинних” тенденцій не виявив, що самостійницькі промови зустріли цілковиту неприхильність Конґресу, що лояльність Конґресу до Російської Держави й до Російського Тимчасового Уряду була заманіфестована навіть тим, що голова Конґресу проф. М. Грушевський поцілував представника уряду д. Суковкіна; не зважаючи на те, що голос усього свідомого, активного, цілком демократичного й до глибини своєї істоти революційного українства виявився на Конґресі в безсумнівній, ненав'язаній, ненакиненій йому повноті; не вважаючи на все це, відносини руської демократії від того не змінились до української справи.

А здається, так логічно, так послідовно, так навіть необхідно було, щоб руська демократія після Всеукраїнського Конґресу змінила своє відношення. Коли б вона захотіла бути, коли б вона змогла бути щирою й чесною з собою й з українством, вона повинна була б так заявити: Українці! Ми помилялись. Ми думали, що ваш рух є штучний, чужий народові. Через те ми ставились недовірчиво до ваших домагань. Крім того ми боялись, що ваш рух — егоїстичний, шовіністичний, не революційний, що він є небезпечний для загальної справи революції. Тепер ми бачимо, що ваші домагання життєві, справедливі, що народ ваш з вами й що ви дорожите революцією не меньче, а то й більше, ніж ми. Отже ми, руські демократи, щиро бажаючи бути дійсними, послідовними демократами, признаючи за вами право в теорії, хочемо здійснити це признання в життю. Ми одходимо на бік і уступаємо вам право порядкувати на вашій землі. Ви не хочете відділятись від усієї Росії, отже давайте зараз же установимо форми взаємовідносин між вашим самоврядуванням і врадуванням усієї Росії.

Здається, так лоґічно було зробити тільки такий висновок після Всеукраїнського Конґресу. Але руська демократична інтеліґенція осталась усе тою самою руською інтеліґенцією, — роздвоєною, імпотентною, „мозговичною”. Мозком, розумом вона завсігди признавала все найкраще й поступове; інтеллектуально руська інтеліґенція завсігди боролась до фанатичної піни на устах за поступ, рівність, волю, — навіть на каторгу, на шибеницю могла піти та й ішла за свої інтелектуальні тезіси. А в реальному, буденному, особливо емоціональному життю вона була плоттю від плоті російської темноти, брутальности, насильства й неохайности, як фізичної, так і моральної. На столах і стінах портрети філософів, великих діячів поступу, братерства, свободи, а в ліжках блощиці, за портретами ж таргани й прусаки. В кабінеті до сліз, до щирого, нефальшивого гніву суперечки й промови про рівність усіх людей, а в кухні так само щиро ляпаси по лиці кухарці за пересмажену курку, „тикання” звощиків, кельнерів.

Те саме й в українській справі. В кабінеті, — в ґазетах, у промовах — цілком щирі слова про рівність усіх народів, про рівність української нації, про права її, а на кухні, а в буденному житті — штик, кулак, ляпаси за те, що вікова наймичка нарушає прівілеї й смаки „барина”. І там щирість, і тут щирість. Інтелект живе одним життям, — емоція другим. Пов'язанности, цільности нема. Царизм, як сказано, не давав можливости акції, дії, — через те всі здібности, вся акція йшла в інтелект, у розумування, в словесно-теоретичні вияви свого „я”. І, розуміється, витворена ненормальними обставинами псіхолоґія російського інтеліґента не могла змінитися в один місяць. Парадні, інтелектуальні портрети лишились портретами, а за портретами — буденні, емоціональні таргани, прусаки й блощиці. Всі люди — рівні, а звощику й кельнерові всякий руський інтеліґент цілком легко, привично й добродушно говорить „ти”.