Владимир Винниченко: ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

1. Пробуджена Ніжність.

Ми також сумнівались. Звідки візьме занехаяна, упосліджена наймичка уяву про образ свій, коли перед нею так давно вже не стояло дзеркало свідомости, коли вона впродовж століть не виходила з свого хліву й навіть забула про істнування того дзеркала?

Але ми сумнівались трохи инакше, ніж наш турботливий „старший брат”. [2] [2] ”Старший” по великости, але „меньчий” в родині слав'янства. Ми сумнівались з болем, ми хотіли претворити сумнів наш у радісну певність, ми через цей сумнів запалялись бажанням дати наймичці в руки те дзеркало, знову ввести її в всесвітню світлицю науки, культури й поступу!

А старший брат, може, як раз для того й сумнівався, щоб не дати наймичці права сісти поруч а собою, поруч з тим, хто був паном її впродовж кількох віків. Він сумнівався охоче, гаряче, він хотів довести всякими способами свій сумнів і виправдати перед собою й перед наймичкою своє право так охоче сумніватись.

І от, може, почасти й через цей самий сумнів нікому невідоме, саме собі незнане українство здрігнулось. Таємними шляхами пройшов крізь усю незміряну глибинь його один ток. Приспаний, приглушений, заляканий й замучений інстінкт затверження себе серед сущого з чудодійною, стіхійною силою вибухнув по всіх галузях, по всіх напрямах національного орґанізму. Всі до купи! Всі сили, всі до крихотки, всі без ріжниці фарб у — єдину силу!

Звідси починається героїчний, дивний, захоплюючий період пробудження нації, яка була зтерта з ґеоґрафичних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з своєї власної свідомости.

Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься на людській мові інстінктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засоб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстінкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя що, зберігає його, що відновлює, зміцняє життєві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого істнування, — дитинство, юнацтво. Теплим зворушенням, сумною ніжностю віє від образів, від спогадів тої пори, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її істнування — до тих людей, до тої місцевости, до тих будинків, рослин, звірят, до мови тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свідками зросту її життєвої сили.

В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичню, могутню силу.

З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національности й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людськости, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаґанда самогубства, пропаґанда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм, яко сполучення всіх національних сил людськости, яко кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людськости.

Дійсно, свідомих українських сил було мало. Дійсно, тих українців, які вже усвідомили свою любов до обстанови свого дитинства, які відчули шкоду, біль і образу за нищення рідних їм способів розвитку, які розумом освітили зв'язок своєї любови з любовію до корисного, „доброго”, які, одним словом, уже мали національну свідомість, таких людей було мало. Але тих, що просто любили себе, що просто, без свідомости почували ніжність до тих явищ, які дали їм життя й сприяли його розвитку, які по законам не лоґіки, а чистої, бездумної природи почували свою національну порідненість, таких були сотні тисяч і мілліони. І от-то переважно вони маніфестували в Петрограді, в Київі, в Одесі, в Ростові, на Україні й поза Україною, але скрізь з отою пробудженою, теплою ніжностю, з зворушенням, з хвилюючим, солодким і незрозумілим чуттям суму, гордощів, але тепер уже оформленими в лозунґи, вже трохи освітленими свідомостю, вже оправданими розумом, загальним признанням і пошаною. Адже раніше це зворушення й ця любов, і ця вдячність у маленького, затурканого обивателя мусіли ховатися; обиватель соромився їх, бо „хохол” то був сінонім мужика, се-б-то чоловіка темного, безграмотного, в соціальній єрархії на самому останньому щаблі посаженого, забутого й забитого. Обиватель і боявся своєї ніжности, бо за неї він міг бути позбавлений і волі, й своїх невеличких маєтків, і, може, й життя. Його ніжність, його життєва любов до того, що дало йому життя, вважалась і смішною, й некорисною, й шкодливою, й небезпечною. А тепер вона раптом набірала всі права горожанства, вона не загрожувала небезпекою, вона навіть мала гарний золо-тисто-блакитний, неба й сонця прапор, на якому його ніжність і зворушення мали законну, гарну, влучну формулу: „Хай живе вільна Україна!” Хай живе його дитинство, хай живе тa мова, на якій його мати співала йому колискових пісень, хай живуть ті гаї, ті степи, які соками й духом своїм живили його, хай живе та пісня, якої співали вечорами його товариші парубки й дівчата „на улиці”.