Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Це зрозуміло. Насамперед, для живої, жагучої діяльности необхідно участь емоції, чуття, болю або радости. А який біль могли відчувати руські большевики від того, що якась собі там національність терпить кривди? Та ще така національність, в істнування якої деякі проводирі большевицького руху не вірили й не хотіли вірити. Вони самі мали національну кривду? Мали емоцію національного болю? Ні. Отже ця сфера була їм відома тільки теоретично, з чужих висказувань, більш-меньч чужа їм.

Ця ж причина не дала їм можливости глибоко занятись національним питанням і розв'язати його так, щоб з тої ров'язки виходили не тільки резолюції, але й відповідні, послідовні акції.

Життя примусило большевиків на признання ваги національного моменту в їхній тактиці. Але вони тоді ще не розуміли, що він повинен мати вагу й у всій програмі й діяльности кожного соціаліста, національно-пригніченого чи вільного. Вони не розуміли тоді, що без національного визволення не може бути й соціального визволення, що національний визиск є одна з форм визиску соціального. Вони не бачили (а, може, й не хотіли бачити), що пануючі кляси Росії визискували не тільки працюючі кляси Росії, але й усі її нації, що для панування цих кляс національний утиск був одним із засобів їхнього панування, що зокрема, Україна раз-ураз була для Росії (а, значить, особливо для її пануючих кляс) колонією, яку обдиралося немилосерно. Всякий імперіалізм, захопивши якусь колонію, спішить закріпити свою владу й вплив над нею насадженням своєї культури й нищенням культури тої колонії, спішить асімілювати її з метрополією всякими способами: засадженням адміністрації своїми урядовцями, введенням своєї мови в усіх інстітуціях, висміюванням національних форм життя й часто просто репресіями над ними. Брутальний, напівдикунський, грабіжницький імперіалізм Росії з своїми націями-колоніями поводився найпрімітивнішим способом: душив за горло й однімав усе, що йому було потрібно, а щоб такий спосіб „впливу” метрополії розтягти на яко мога довший час, нагайом і кулаком вибивалась усяка національна свідомість і культура й насаждалась „общерусская” культура. Що така „культура” робила асімільовані нації недорозвиненими, духовно вбогими й калікуватими, це руському імперіалізмові було тільки вигідно й корисно для його клясових цілей і інтересів, — що довше й непроглядніше була би ця національна й духовна калікуватість, то довше й безборонніше тяглося би панування й визиск колонії пануючими клясами метрополії, то меньче й слабше ставили б опір пригнічені, експлуатовані кляси колонії.

Отже, для всякого соціаліста, а особливо для того, який ставить собі метою соціальне визволення поневолених кляс не тільки своєї нації чи держави, а всіх націй і держав цілого світу, для такого соціаліста повинно бути ясним, що національне питання є не тільки питанням тактики, а питанням глибоко прінціпіальним, програмовим і активним у такій же мірі, як усяке инче соціальне питання. Як для повного визволення поневолених мас з під духовних засобів визиску не досить було проголосити волю совісти, волю реліґії, а ще треба було активно помогти їм, активно втрутитись у цю справу, відділити церкву від держави, вжити великих засобів і сил на роз'яснення масам сеї сторони їхнього визволення, і часом треба то було робити навіть проти волі тих мас, не зважаючи на вбиті в них забобони й шкодливі для них самих переконання, — то так само, а, може, ще в більшій мірі не досить тільки проголосити волю самоозначення націй, так само й тут для всякого дійсного соціаліста необхідна активна допомога поневоленій, задуреній нації, навіть хоча би часом проти неусвідомленої, призвичаєної до шкодливих собі форм волі поневолених мас.

От такого розуміння національного питання на Вкраїні не було в большевиків під час їх захоплення влади там. Навпаки, вони нечесно скористувались з одного боку темнотою, несвідомостю одної частини українських мас, а з другого боку часовим розчарованням, часовим болем другої частини їх. Скористувались для затверження своєї, руської національности на українській землі, а, значить, для затверження духовної калікуватости й недорозвинености українських мас, для затверження тої темноти колонії, якою користувались пануючі кляси метрополії.

Через що?

Насамперед, через те, що кожний руський большевик є все ж таки руський, є член руської нації, є сопричастник руської культури, яку він хоч-не-хоч любить, цінить, якою навіть гордиться перед другими націями. Кожний індівідуум прагне затвердити в життю те, що він цінить і любить. В цьому нічого злого немає, це є необхідний й здоровий закон усього живущого. Але зло в тому, що й большевик, як і всякий инчий руський, також звик уважати все українське своїм, руським, що він також не раз кривився й говорив: „Э, какая тамъ Украина! Все это мелко-буржуазныя выдумки. Хохлы — это тe-же русскіе”, тільки додавав ще, що „хохлацький” націоналізм роз'єднує єдиний руський пролетаріат. Зло в тому, що й у большевика його застаріла, давня емоція брала гору над розумовими виводами й заявами.