Проте патріотичний порив українського стрілецтва був сприйнятий австрійською стороною байдуже. Вона з насторогою ставилася до ідеї самостійної України, а тому в її плани не входило формування сильного українського війська. Команданта УСС Михайла Галущинського було попереджено, що Начальна команда армії (НКА) вважає кожний курінь самостійною бойовою одиницею, яка має виконувати виключно накази НКА. А роль команданта УСС полягала тільки в доведенні цих наказів до командантів куренів [17] [11] Гордiєнко В. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – Львiв, 1990. – С. 14.
. Однак в другій половині вересня НКА позбавила самостійності й курені. Вони фактично були ліквідовані, а сотні перетворені на окремі партизанські відділи по двадцять стрільців. Їх завдання полягало в тому, щоб, непомітно пробравшись у тил російських військ, нищити телефонне і телеграфне сполучення, руйнувати залізниці, нападати на обози, невеликі відділи та штаби, сіяти паніку серед ворога [18] [12] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв ХХ ст.) / Упоряд. Б.Якимович. – 4-те вид., змiн. i доп. — Львiв: Свiт, 1992. – С. 304.
. Всі двадцятки відправлялися на чотири тижні і після виконання завдання мали зібратись у Ґоронді. Проте цей план, прийнятий всупереч волі стрілецтва, як виявилось, заздалегідь був приречений на провал. Він не враховував відсутності у стрільців досвіду ведення партизанських дій, відповідного вишколу, зокрема поводження з вибуховими матеріалами, необхідного обладнання та озброєння. Цілком імовірно, що поділ леґіону на двадцятки був викликаний не стільки фронтовими потребами, як прагненням антиукраїнських сил ліквідувати формацію УСС. На заваді реалізації цих підступних намірів значною мірою став наступ росіян на позиції австрійської армії. Тому лише деяким відділам вдалося прорватися в тил ворога; більшість, зазнавши втрат при спробі перетнути лінію фронту, повернулася назад.
Переконавшись у нереальності своїх планів, австрійське командування через два тижні припинило експеременти з двадцятками і наказало всім стрілецьким відділам зібратись у Чинадієво. Після чергової реорганізації леґіон УСС на початку жовтня у складі корпусної групи генерала Петера Гофмана розгорнув наступ з Карпат на російські позиції. Долаючи сильний опір противника, стрільці спричинилися до звільнення Сколого, Болехова, Дрогобича, Борислава, Стрия, багатьох інших населених пунктів Галичини. Успішною, але кровопролитною була їхня боротьба за опанування низки важливих у воєнному відношенні карпатських узгір’їв. Зокрема, 28 жовтня сотня Володимира Сроковського у запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколого. Учасник цього бою так описував його перебіг: «Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний приступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад… одначе не всі це роблять. Багато москалів вискочило з окопів та наставило багнети проти нас; але стрільці в одну мить потрощили їм голови… Земля, червона від крові, густо вкрилася московськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи» [19] [13] Цит. за: Думiн О. Історія Леґіону… // Дзвін. – 1991. – № 12. – С. 104.
. При цьому 13 стрільців загинули, 14 було поранено, між ними і командант сотні, якого замінив 3енон Носковський.
Кілька разів переходила з рук в руки гора Комарницька поблизу Синевідська. Її 26 жовтня здобула сотня Василя Дідушка, але невдовзі австрійські частини втратили цей вигідний плацдарм. Рятувати ситуацію знову довелося усусам. Третього листопада сотні Дідушка та Дудинського сміливою атакою відбили втрачені позиції. Такою ж затятою була боротьба за гори Лиса, Залярська, Кобила.
Оцінюючи стрілецькі заслуги у жовтневому наступі 1914 р., один із його учасників четар Богдан Гнатевич згодом відзначав: «В цій офензиві (наступі. — Авт. ) лєґіон У. С. С. відіграв неабияку ролю. Правда він був числом невеликий, зате складався з молодого вояцтва, витривалого на походи й на боєві труди. Таких стягів у корпусній групі багато не було. То й не диво, що сотні У. С. С. йшли в аванґарді боєвих груп і скрізь бували перші. Можна сміливо сказати, що в тодішньому поході на фронті від Дрогобича до Болехова сотні У. С. С. відіграли першу ролю. В історії стрілецтва заслуговує цей похід на окреме відмічення ще й тому, що стрільці вперше виступили, хоч і несуцільно, а порозділювані на різні відтинки рухомого фронту, в більшому воєнному підприємстві. Він мав для цілого фронту переважливе стратегічне значіння й завдяки йому жовтнева офензива союзних армій осягнула свою мету. Вона знівечила московський плян удару на Берлін. У цьому поході стрілецтво перейшло практичний воєнний курс, загартувалось до походів і воєнних трудів, які ждали його опісля. Тоді теж уперше ім’я Українських Січових Стрільців стало відоме між чужинцями» [20] [14] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 306-307.
. Щоправда, ціна згаданих успіхів стрілецтва була надзвичайно високою — 31 вбитий, 86 поранених, 60 полонених [21] [15] Там само. – С. 309.
.
Читать дальше