Микола Лазарович: МАШЕРУЮТЬ НАШІ ДОБРОВОЛЬЦІ…

Третього вересня на загальному зборi було видiлено 2500 стрiльцiв, якi мали залишитися і, відповідно, змушенi були прийняти австрiйську присягу. Тодi ж, як свiдчать очевидцi [13] [8] Див.: Там само. – С. 50-51. , завдяки старанням майбутнього стрiлецького iдеолога Дмитра Вiтовського, було складено й iншу — таємну присягу на вiрнiсть Українi. Подальшi подiї показали, що саме остання присяга стала моральним iмперативом для новiтнього українського вiйська. Його ядро склали активісти січово–сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них згаданий вже Дмитро Вітовський, Іван Балюк, Сень Ґорук, Гриць Коссак, Лев Лепкий, Осип Назарук та інші.

Створення леґiону Українських Сiчових Стрiльцiв ознаменувало вiдновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення вiдбувалося в структурах австрiйської армiї — то був тодi єдиноможливий шлях до органiзацiї українського вiйська — це не означало, що стрiлецтво вiдстоюватиме чужi йому iнтереси. Об’єднуючи кращi сили молодi, якi представляли практично всi суспiльнi верстви Галичини, леґiон УСС став втiленням передової полiтичної думки i виражав сподiвання нацiонально свiдомої частини галицько–українського суспiльства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з самого початку свого iснування Українські Січові Стрільці стояли на нацiональних позицiях, були їхнi спроби вiдмовитися складати присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчались успiхом, зате чiтко визначили стрiлецькi прiоритети.

З початком Першої світової війни територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники — Австро–Угорщина й Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість земель Наддніпрянської України, як прифронтова зона, перебували під юрисдикцією Київського військового округу.

Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Австро–угорську армію було розгромлено, вона втратила понад 336 тисяч солдатів. Галичина й Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Російські дивізії штурмували карпатські перевали.

За сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Конфіскації і знищенню підлягали українські книжки. Почалося переслідування греко–католицької церкви. Митрополита Андрея Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців: якщо спершу їх мордували, відступаючи, австрійські й мадярські вояки, повіривши польській адміністрації краю, що причиною поразки стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам, то з приходом російської армії над ними всіляко збиткувалися вже за «мазепинство». У той час тільки через львівські розподільчі тюрми вглиб Росії було вивезено понад 12 тисяч заарештованих. Серед них були відомий освітній діяч, організатор антиалкогольного руху, редактор видань «Просвіти» Юліан Балицький, громадсько–політичний діяч, учений, журналіст Володимир Охримович, громадський і економічний діяч Микола Заячківський, видатна діячка громадського, освітнього і жіночого руху Константина Малицька, громадський діяч, журналіст і видавець, один із засновників НТШ Кость Паньківський, громадсько–політичний діяч, адвокат, засновник та керівник низки українських економічних інституцій Степан Федак, визначний український філолог, музеє– і мистецтвознавець, член НТШ Іларіон Свєнціцький, громадсько–політичний діяч, посол до австрійської Державної ради, один із організаторів леґіону УСС Тимотей Старух та інші.

Не кращим було становище в підросійській Україні. З початком війни і оголошенням на більшій частині її території воєнного стану царські власті посилили поліційні репресії проти українства. Було закрито майже всі українські організації та газети. Коли в листопаді 1914 р. загальновизнаний лідер українства Михайло Грушевський разом з родиною повернувся до Києва, царські власті заарештували його за «антиросійську діяльність» і відправили до Лук’янівської в’язниці. У лютому 1915 р. М. Грушевського вислали етапом до Сибіру. Незабаром він потрапив у Поволжжя під поліційний нагляд. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням відзначав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху» [14] [9] Лановик Б., Лазарович М. Історія України… – С. 358. . Однак, після катастрофічних втрат російської армії, коли у квітні 1915 р. австро–німецькі війська, прорвавши Південно–Західний фронт під Горлицею і Тарнавом, змусили її відступити з Галичини, царський уряд трохи послабив свою антиукраїнську політику.