Олександр Іванченко - Люлька пірата

В урочистiй тишi пiдiйшовши до помосту, процесiя з клiтками зупинилась. Один з воїнiв, мабуть, старший, розмахуючи руками, почав збуджено щось розповiдати вождевi. Мабуть, про те, як вони вдало захопили стiльки полонених. Вождь слухав, схвально киваючи головою. Його обличчя було уважним i суворим. Раптом вiн стрепенувся. Джон почув, як вiн нетерпляче крикнув:

— Хамаї! Несiть сюди!

Одразу весь натовп захвилювався, всi почали кричати:

— Ена оїа! Ена оїа! Ось вiн! Ось вiн!

Джон насторожився. Вiн зрозумiв, що той воїн розповiдав про маленького Тома.

Змучений безсонною нiччю i всiм пережитим за цю добу, хлопчик усе ще тримався iз зухвалою безстрашнiстю. Коли його клiтку пiднесли до вождя, вiн презирливо сказав:

— Каоха, таїпi! Здрастуй, людожере! — На «Флайїн стар» цi два полiнезiйських слова знали всi.

Вiд несподiванки вождь спочатку оторопiв. Потiм гмукнув, усмiхнувся i нарештi вибухнув голосним реготом.

— Оїа тане, оїа тане, — заходячись вiд реготу, повторював вiн.

Тепер розгубився Том. Побачивши поруч iз собою клiтку капiтана, вiн мало не заплакав:

— Сер, що йому потрiбно?

— Вiн каже, Томмi, що ти справжнiй мужчина. Тримайся, хлопчику.

В очах юнги сяйнула безсила ненависть:

— Проклятий таїпi!

— Так, Томмi, але будь розсудливим. Здається, ти їм подобаєшся.

— Не хочу я їм подобатись. Вони все одно з'їдять нас… Ти розумiєш, хто ти? — ковтаючи сльози, закричав вiн вождю. — Ти таїпi, брудний таїпi!

— Ви чуєте, я ж казав, що вiн справжнiй мужчина! — захоплено вигукнув вождь. — Мої воїни чули його пiснi, я бачу його смiливiсть, вiн буде моїм сином! Я вiзьму його в свiй дiм, нехай це знають усi! — I, стримуючи запал, ласкаво звернувся до Тома: — Каоха, оїа тане. Здрастуй, справжнiй мужчина. Уа таїпi. Так, я людожер. Уа паїа вау. Але я ситий, твоє тiло менi не потрiбне.

Вiн говорив, що вже старий i що в нього немає дiтей. Проте великий бог Тiкi почув його молитву i послав йому сина, хорошого сина, вiн це бачить.

З натовпу лунали радiснi вигуки. Всi захоплювалися Томом i радiли щастю вождя. Певне, всiм здавалося, що таким же щасливим має бути i маленький Том.

— Син вождя, — ревла площа, — виходь з клiтки, спiвай свої пiснi!

Вiдкривши клiтку Тома, двоє воїнiв схилились перед ним у шанобливому поклонi. Юнга затремтiв вiд страху, мабуть, думаючи, що настала його остання година.

— Виходь, Томмi, i не показуй, що ти їх злякався, — сказав Джон, намагаючись заспокоїти хлопчика. — Вождь вирiшив тебе усиновити. Вони хочуть, щоб ти їм спiвав. Смiливiше, хлопчику! Ти врятуєш себе i, можливо, всiх нас.

— Ти розумiєш нашу мову, червонобородий?

— Бачиш, Томмi, вiн зовсiм не страшний, — усмiхнувшись, сказав Джон хлопчиковi. Потiм, згадавши свiй запас полiнезiйських слiв, вiдповiв вождю: — Я живу на Землi Паумоту, а там така ж мова, як i на землi Фату-Хiва.

Маркiзанець недовiрливо похитав головою.

— Твоя домiвка на Землi Паумоту?

— Так, великий вождь.

Прикрашене татуюванням обличчя маркiзанця, щойно добродушно миролюбне, раптом стало грiзним.

— Мої люди бували на землi Паумоту, я знаю, хто там живе. Ти брехун, червонобородий. Твоя домiвка за океаном, ти вождь цих франi… [4] [4] Так маркiзанцi називали французiв.

…На Маркiзьких островах жив один з наймогутнiших i найрозвиненiших народiв Полiнезiї. Нiхто в цiй частинi свiту не чинив такого опору навалi європейцiв, як маркiзанцi. У серединi дев'ятнадцятого столiття французам пощастило захопити вiсiм з дев'яти островiв архiпелагу лише пiсля того, як цi острови вже нiкому було захищати.

Разом з тривалими вiйнами європейцi несли сюди свої хвороби. Остров'яни, якi не знали чужоземної хвороби i не мали до неї iмунiтету, вмирали тисячами, їхнi лiкарi вмiли лiкувати будь-якi рани, але вони були безпораднi перед вiрусом грипу. Заразнi хвороби знищували населення одного острова за другим. Стотисячний народ майже зовсiм вимер. Французам лишалося тiльки привласнювати спустошенi острови.

Найдовше трималися невеликi племена, якi населяли острiв Фату-Хiва.

Вперше фатухiвцi зiткнулися з європейцями 22 липня 1595 року, коли європейцi вiдкрили для себе Маркiзький архiпелаг. Бiля Фату-Хiви стали на якiр три кораблi iспанського конкiстадора Манданьї. Приголомшенi небаченими кораблями, остров'яни вийшли на своїх каное вiтати гостей. В руках вони тримали грона бананiв та iншi тропiчнi плоди — показуючи, що йдуть з мирними намiрами. Iспанцi запросили їх на кораблi, забрали подарунки i тут же вбили шiсть чоловiк продемонстрували силу вогнепальної зброї.